Останні ласки Сонця у зеніті ―
Вже не такі гарячі, як колись...
І сивиною бабиного літа
У пасма лісу спогади вплелись.
Та тільки дощ згадає і заплаче
За тим коханням Сонця і Землі.
Воно було! Воно гуло, неначе
Весною одурманені джмелі.
Народжене травневими громами
Воно скресало, било і несло
Усьому світу, ніби телеграму,
Своє одухотворене тепло!
Як пахощі, розтерті у долонях
Пелюстками трояндових садів,
Воно текло, лишаючи на скронях
Духмяну свіжість тихих вечорів.
А потім забуяло малахітом
Живого невгамовного зела!
І Космосом накреслена орбіта
Так близько двох закоханих звела.
Ото був час! Ото було кохання!
І ночі зорепадами цвіли...
Земля була рум’яна на світанні,
А вечорами ― блідла від імли.
Чекала на найменший дотик Сонця,
Пила його проміння, як нектар.
Та все частіше плакала самотня,
Захована завісою із хмар.
Немов вдова, чужа і безутішна,
Вагітна урожаями полів,
Вона збирала радощі колишні
Зернятами налитих колосків...
І навіть журавлиними ключами
Не в силах відчинити небеса,
Брела кудись вселенськими стежками,
Надіючись, що знов прийде весна.
Предвічний Космос творчими руками
На перехресті стоптаних орбіт
Звінчав цих двох. Відтоді місяцями
Закохані чекають на зеніт.
Гортаю тихо пожовтіле листя,
Немов світлини спогадів сумних.
А осінь в котрий раз проходить містом,
Стрічаючи у гості перший сніг...
