середу, 28 листопада 2012 р.

ЧАЙ

Тихо. В горнятку чай
Ніжним теплом лоскоче.
П’ю заварну печаль
З чорної чашки ночі.

Знову біжу від снів,
Ніч пережити важко...
Сидячи на вікні,
Осінь читає Кафку.

Чорного скла квадрат
Крику не пропускає!
Тишу пустих кімнат
П’ю гіркотою чаю.

Іскорками зіниць
Плавлю воскову тугу.
Перечекаю ніч!
Перетерплю недугу!

Тиша шепоче: «Знай,
В ночі ― немає сили!»
Правда, міцна, як чай,
Жаром проймає тіло!

Хтось доторкнеться щік
Лагідними перстами.
Вирвуться з-під повік
Мрій-зоряниць фонтани!

Хто незбагненний Ти,
Що без одного звуку
Зорями з темноти
В чай насипаєш цукру?


пʼятницю, 2 листопада 2012 р.

КОСМІЧНЕ КОХАННЯ


Останні ласки Сонця у зеніті ―
Вже не такі гарячі, як колись...
І сивиною бабиного літа
У пасма лісу спогади вплелись.


Та тільки дощ згадає і заплаче
За тим коханням Сонця і Землі.
Воно було! Воно гуло, неначе
Весною одурманені джмелі.

Народжене травневими громами
Воно скресало, било і несло
Усьому світу, ніби телеграму,
Своє одухотворене тепло!

Як пахощі, розтерті у долонях
Пелюстками трояндових садів,
Воно текло, лишаючи на скронях
Духмяну свіжість тихих вечорів.

А потім забуяло малахітом
Живого невгамовного зела!
І Космосом накреслена орбіта
Так близько двох закоханих звела.

Ото був час! Ото було кохання!
І ночі зорепадами цвіли...
Земля була рум’яна на світанні,
А вечорами ― блідла від імли.

Чекала на найменший дотик Сонця,
Пила його проміння, як нектар.
Та все частіше плакала самотня,
Захована завісою із хмар.

Немов вдова, чужа і безутішна,
Вагітна урожаями полів,
Вона збирала радощі колишні
Зернятами налитих колосків...

І навіть журавлиними ключами
Не в силах відчинити небеса,
Брела кудись вселенськими стежками,
Надіючись, що знов прийде весна.

Предвічний Космос творчими руками
На перехресті стоптаних орбіт
Звінчав цих двох. Відтоді місяцями
Закохані чекають на зеніт.

Гортаю тихо пожовтіле листя,
Немов світлини спогадів сумних.
А осінь в котрий раз проходить містом,
Стрічаючи у гості перший сніг...