ГЕТСИМАНСЬКІ ЛАНИ

Втома стікала потом з чола,

Сльози котилися насінинами...

Невже не зародить рілля

Виборознена колінами?!

Не плугами, не ралами, ні ―

Ко – лі – на – ми!

Щоби вирости озимині ―

Там, за довгими зимами...

Падала кров рубінами на

Діаманти роси чудесної.

І дзвеніло, і йшла луна,

Як розмова земних з небесними.

Інші спали і бачили сни:

Хтось молився за їхніми спинами ―

На колінах, що в землю вросли

Коріннями!

Ну а ми? А ми? А що ж ми?

А то ж ми й проросли стеблинами!

Ми ― засіяні тими слізьми

Невинними!

Проросли гетсиманські лани,

Зародили блискучими перлами!

Під зоряним небом весни

Завмерли ми...

ДВА ЦАРІ

Бенкет, веселощі, блиск золота й каміння.
Вечірня тиша, мекання овець.
Вино і сміх. Ясельця, запах сіна.
Палац. Хлівець.

Червоний килим. Глиняна долівка.
Вельможні гості. Вбогі пастухи.
Пістрявий натовп. Чоловік і жінка.
Прикраси. Пелюшки.

Сп’янілий регіт. Тиха колискова.
Лукаві очі. Чисте сяйво зір.
Облесливі слова. Проста розмова.
Тривога. Мир.

М’які перини. Стоптані дороги.
Народна шана. Збурення й протест.
Солодкий сон. Молитва до знемоги.
Трон. Хрест.

Обійми смерті, вічне рабство тління.
Пуста гробниця, урочистий спів.
Жалоба, траур. Свято Воскресіння.
Цар Ірод. Цар Царів.