вівторок, 16 грудня 2014 р.

ПАТРІОТИ


Футболками, гаслами, лайками, твітами,
Стрічками, піснями, плакатами, квітами...

Роботами, сім'ями, дачами,
То збудженими, то ледачими...

Патріоти йшли...

Скандалами, джипами, віллами, яхтами,
Багамами, оксвордами, еміратами...

Ефірами, шустерами, куликовими,
Новими обличчями і люстрованими...

Патріоти йшли...

Продуктами, касками, бронежилетами,
Бездоріжжям, лісами, полями, заметами...

Волонтерами, християнами,
Дружинами, сестрами, мамами...

Патріоти йшли...

Гробами, сльозами, кривавими росами,
Укропами, хунтами, малоросами...

Коктейлями, каменями, патронами,
Солдатами, кіборгами, батальйонами...

Патріоти йшли...

вівторок, 18 листопада 2014 р.

ЛИСТ ДО ЗАПИТАННЯ


Пам’ятаєш нас, Господи? Ось ми —
Сім мільярдів Твоїх надій.
З усіх Твоїх заповідей сьогодні найменш популярна восьма.
І все менше людей пам’ятають про «Не убий»...

Нас непросто забути, Земля — то палає, то плаче.
Гітлерів вистачає на всі часи!
А Тебе вже дві тисячі років ніхто не бачив,
Тільки молимося: помилуй, Боже! Боже, спаси!

Ти ще віриш в нас, Боже? Поглядаєш іще хоч зрідка
На третю планету від сонця?
У Тебе на всіх картинах сива борідка.
Виходить, що Ти і Сам від усього — в шоці...

Посилай нам хоч іноді лютерів, кінгів, ганді,
Доторкайся до ран перстами святих терез.
Нам потрібно не втратити віру, що в цьому справді
Є якийсь сенс.

А коли над землею нависне лиха незворотність,
І пекло захоче невинної крові, —
Закричи до нас у небесній сотні,
Щоб нам не проспати останньої совісті!

І знаєш що, Господи: вірити нині важко,
Та ми все одно — в глибині душі —
Від свого ж цинізму ховаємо світлу небесну казку.
Щоб вона не розтала — будь ласка, частіше до нас пиши!

вівторок, 11 листопада 2014 р.

НЕБЕСНИЙ ХЛОПЧИК

Оповідання у віршах


Колись глибоке небо — обміліло,
Розхлюпалося бризками калюжі.
Попленталися тіні обімліло —
Холодні, засумовані, байдужі...

То перехожі, мляві від застуди,
Місили черевиками болото.
Позаду себе волочили люди
До ланцюгів приковані турботи.

Мов каторжани невблаганних буднів,
Безсилі в’язні звичного маршруту
В передчутті засніженого грудня
Спішили встигнути, боялися забути...

Картина міста, писана графітом,
Сіріла непривабливим відтінком —
Що й сам художник мусив посіріти
На фоні сіруватого будинку.

І небо розступилося, не в змозі
Знести тягар людського песимізму, —
З’явилася дитина на порозі,
Кахикнув засув голосом залізним.

Туп-туп, туп-туп — червоні черевички.
Барвиста парасоля у клітинку.
На куртці — кольорові чоловічки.
В кишені — свіжоспечена скоринка.

Малюк сміявся людям у обличчя,
Зглядалися здивовані міщани.
Котився сміх луною по узбіччі,
Затоплював проспекти і майдани,

Торохкав по шибках та підвіконнях,
Синицями сполоханими пурхав…
Кватирки відчинялися спросоння,
Балкони нашорошували вуха.

Сміх дріботів по людних тротуарах,
Повз гастроном, кав’ярню і цирульню —
В провулок між собором і базаром,
Де швендяли собаки безпритульно.

Маленький хлопчик сонячної вдачі,
Немов проміння, сипав їм окрайці.
Лизали руки віддано і вдячно
І лоскотали мордочками пальці.

Старий двірник у латаній фуфайці
Спинився у задумі край дороги.
Ковзнув промінчик сонячного зайця
І закотився дідові під ноги.

З’явився хлопчик з темного провулку.
— Добридень! — заясніли оченята.
І на ходу діставши рештки булки,
Став голубів на площі годувати.

Старий напився пам’яті терпкої,
Згадавши колір світлого дитинства.
Змахнув сльозину і змахнув мітлою
Журбу із зачарованого міста.

І раптом — диво! Розірвало хмари,
Немов хтось жахнув дробом із рушниці.
І поскакали зайчики крізь шпари,
По куполах, алеях і дзвіницях.

Всміхнулася закутана бабуся,
Що крамувала соленим насінням.
Жовніри засміялися у вуса,
І заблищали шаблі у промінні.

І ксьондз зашепотів з благоговінням,
І небо подивилося в зіниці.
З людських плечей попадало каміння
І стало мокрим слідом на бруківці.

Майдан заповнив гамір, мішанина,
Дорослі й діти — гарні та веселі.
Художник, задивившись, перекинув
На полотно яскраві акварелі…

— Де ж хлопчик? — стали люди гомоніти.
Замовкнув сміх щасливого рум’янця.
Лиш голуби додзьобували крихти,
І спали пси на латаній фуфайці…

Отак, бува, у сірих-сірих буднях:
Кахикне небо засувом залізним —
Небесний хлопчик вийде ополудні
Засіяти планету оптимізмом!

четвер, 11 вересня 2014 р.

ЧОРНИЙ СМІХ



Я бачив людей, що сміються між днями скорботи.
Молився за атеїстів, що вірять в чудо.
Думаєте, на війні не розказують анекдотів?
Неправда. Вони помагають не з'їхати з глузду.

Як там живеться, за межами Ельдорадо,
Тим, хто вмивається вранці холодним горем?
Думаєте, їм не до жартів тепер? Неправда.
Тільки-от гумор від горя робиться чорним.

А їм інакше ніяк. У них — ідеали.
Совість і честь сильніші за страх і втому.
І їм нічого не треба. Щоб тільки чекали.
Аби тільки найрідніші чекали вдома.

А решта — пусте. Хоч героїв, як завжди, жменька,
І смерть крізь кевларові двері стукає в груди.
Вони все одно ворогів зовуть — воріженьки,
Бо там, де є нелюди, мусять бути і люди.

А люди сміються навіть між днями скорботи,
І, витерши сльози, знаходять причини радіти.
То не безумні складають про смерть анекдоти.
Просто вони серед смерті уміють жити.

вівторок, 2 вересня 2014 р.

СОЛДАТ


Мені оце наснилася війна...
Немов мене поранили в бою.
І ось, я закривавлений стою,
А навкруги – заквітчана весна.

А навкруги буяючі сади –
В зеленім морі білі кораблі.
А я припав до чорної землі,
Мов спраглий до холодної води.

Немов до материнської руки…
Немов мої надії ще живі...
І пальцями зеленої трави
Торкнулося дитинство до щоки.

Не знаючи ні ночі, ні зими,
Качається дитинство по росі.
А я лише вдихаю голоси
Своїми пересохлими грудьми.

Але ж вітри, на те вони й вітри...
Я думав цвіт, а то були сніги...
Мою весну пожали вороги...
Мою журбу приспали явори...

Мені оце наснилося... А втім,
Я досі не прокинувся, мабуть.
Моїх думок солдати все ідуть,
Хай не забракне відданості їм!

вівторок, 12 серпня 2014 р.

НАДТО ЖИВИЙ



Вриваюся в день новий.
Розриваю тишу на шмаття.
Кричу!.. Я надто ЖИВИЙ.
Я НАДТО живий, щоб мовчати.

Вриваюся в день новий.
Беру громові кимвали.
Ще лиш мить і цей світ німий
Затремтить від Твоєї слави!

Хай не просять сповільнити біг.
Хай не просять зробити тихше.
Це початок лиш. Скоро мій ріг
Засурмить набагато гучніше!!!

Когось він покличе у бій,
Комусь — заважатиме спати.
О мій Боже, Ти – надто ЖИВИЙ!
Ти НАДТО Живий, щоб мовчати.

середу, 14 травня 2014 р.

ЗАСМАГЛІ КУПІДОНИ


Дитинство пахне соками трави,
Парним молочним літом...
Моргає з-під веселої брови −
Мовляв, ану, хапай мене, лови!
Ми вже давно, ми ще недавно − діти...

Там пахне сіно прілим синім сном,
Убога стріха багатіє небом.
Там кожен кіт − перевертень і гном,
Там кожен корч − літак, а степ − аеродром,
А ми − зенітами засмаглі рембо.

І дерев’яний ніж − щербата рукоять,
І палиця суха, що стала автоматом.
І нерозлучний друг, по клятві − рідний брат,
І ворог – щонайзліший супостат,
І бабця, що, напевно, відьма, бо горбата...

Світлинами у пазусі ношу −
Чорнило, вперше висмоктане з ручки,
Липкі вуста, що вабили осу,
Шкільний обід, з якого ковбасу
Несли щенятам вуличної жучки...

А ще дитинство пахне зовсім як
Новенькі кеди, щойно з магазину,
Або як бідний скручений хробак,
Нанизаний рибалкою на гак −
Приманкою для хитрої рибини.

Отак, бува, запахне відкілясь,
І спогади накриють, як цунамі,
Уривками облич, імен і фраз,
Свідомістю десятирічних нас,
Які не знають ще, що стануть нами...

Запахне так, як пахнули колись
Надкушеними яблуками ранці.
Той запах перечитуєш, як лист,
І пригортаєш, наче теплий віск
Долонь, якими мама будить вранці.

Закрутять в носі пилом килими,
Забликають в очах старенькі Dandy…
Упершись у підлогу коліньми −
Солдати ми, чи то пірати ми −
Під звуки занзібарівського Фредді.

Невже ми знову тут − через роки,
Де пиріжками доброї сусідки
Пропахли всі провулки і кутки?..
А ми... А ми щасливі ще такі,
Як ще ніхто, ніколи і нізвідки!

Та ось мій поїзд, і мені пора
Відбути з іграшкового перону -
З країни, де продовжується гра,
Де не змовкають досі по дворах 
Засмаглі кучеряві купідони...

четвер, 24 квітня 2014 р.

ОВЕЧИЙ ВЕЧІР


Люблю тебе, мій сивочолий вечоре,
Твій кучерявий чуб із сизих хмар...
Коли з кичер стежинами овечими
В долину сходить стомлений вівчар.

Отак і ти до мене повертаєшся,
Мов дивний предок з кам’яним чолом.
Чекаю як невидимого таїнства
Замріяної тиші над селом.

Вертає до кошар клубками ситими
Отара ― чи то днів, чи то овець.
А з тиші стогне нервами-трембітами
Негоєної пам’яті рубець.

Худоба стогне вименем нездоєним...
Від надміру невимовлених дум
Щемить душа і падає росою на
Тихий луг, немов вечірній сум.

Проллються молоком в цебро Всевишнього
Мої слова, прозорі і важкі.
Вони загуснуть, стануть майже тишею,
Вівчар із них збиратиме вершки...

А потім серце, світлом переповнене,
Торкнеться хмар веселками думок.
І раптом час розсиплеться на спомини,
Збігаючи крізь пальці, як пісок...

Аж поки сизокрилий голуб вечора
Не спуститься туманом на ріллю,
Збираючи думки мої обпечені
У пам’ять незагоєну свою.

понеділок, 17 березня 2014 р.

МАРШРУТКА




Просив старенький: «Зупиніться тутка!»
Бурчав мотор, чалапала сльота...
Спинилась переповнена маршрутка,
Скотившись із горбатого моста.

Скрипіли гальма заржавілим джазом,
Зупинка цілувала у щоку...
Водій уже збирався дати газу,
Аж раптом хтось з’явився на шляху.

За першим — другий, шостий, двадцять п’ятий...
А потім ринув тисячний потік —
Батьки і діти, бідні і багаті,
З несамовитим блиском з-під повік.

На декотрих чорніли балаклави,
Над площею лунав знайомий клич.
І тільки очі жевріли криваво —
Жаринками на згарищах облич.

А як легені волею пашіли!
Який безумний зводив душу щем!
Неначе серце у розбухлі жили
Не кров, а лаву вивергло вогнем.

Зіницями — наївні, наче діти,
Із повними долонями тепла...
— Запроданці, бандерівці, бандити, —
Бабуся у маршрутці ожила.

— Сволоти, — підхопила літня жінка, —
І як земля їх, виродків, несе?
А в когось покотилася сльозинка.
А решта — мовчки кліпали й усе.

Попричитали бабці і замовкли —
Бо якось не підтакував ніхто —
Ховаючи розчервонілі щоки
За комірцями вицвілих пальто.

Пальто — іще радянського покрою,
Що ношені вже бозна скільки зим...
Те покоління звиклося з покорою,
І подих волі був для них чужим.

Тепер, ніяковіючи від злиднів,
Вони боялись змін і боротьби.
Та їхні діти осягнули гідність,
І з того часу — більше не раби.

Текла хода, немов спокійні хвилі,
Затоплювала площі до країв.
Вони були прекрасні і щасливі,
І хмарами згущався їхній гнів!

А через натовп, наче жовта грудка,
Лишаючи якийсь зрадливий слід,
Кудись в минуле пленталась маршрутка,
Надіям молодим упротихід...

неділю, 2 березня 2014 р.

КАЇН І АВЕЛЬ


Тільки в першому Київському морзі на Оранжерейній 30 тіл залиблих —
10 правоохоронців і 20 активістів.
ТСН, 19 лютого 2014




Голос дрижить у скорботного батька,
Стиснуті зуби, стримані сльози:
Сина скосило свинцеве «зненацька»,
Не пожалівши смертельної дози.

— Сину, ти вперто шукав справедливості,
Та не судилося намірам вирости...

Гірко голосить знекровлена мати,
В кришку труни збожеволіло гупа.
Їй залишається тільки кричати,
Білим чолом притулившись до трупа.

— Сину, ти прагнув свободи і простору,
Та опинився на відстані пострілу!

У коридорах столичного моргу
Батько і мати — чужі, незнайомі,
Врешті одному молилися Богу,
Спільного горя пізнавши судоми.

Стіни дрижали від даху до цоколя...
Він був з Донецька, вона — з-під Тернополя.

Сплять молоді, барикади позаду,
Тільки соснові борти поміж ними.
Й кожен боровся ж неначе за правду
На барикадах морозу і диму.

Змовкли гранати, зломилися палиці...
Перший був строчником, інший — майданівцем.

Поряд по ящику ситі чинуші,
Щойно від страху вернулись до тями,
Знову, продавши дияволу душі,
Грали у шахи чужими життями.

В демонських іграх — диявольські правила:
Знадити Каїна, знищити Авеля!

Тільки синів не вернути... До речі,
В смерті немає ні «наших», ні «їхніх».
Батько обійме матір за плечі,
Зона відчуження лагідно зникне.

Двоє молитимуться неприкаяно —
Мати за Авеля, батько за Каїна.

четвер, 20 лютого 2014 р.

ЕСКАЛАЦІЯ


«18 лютого та в ніч на 19 загинуло щонайменше 25 людей,
ще 350 отримали поранення... рахунок постраждалих йде на тисячі»
Espreso.tv


То вам не смішки, хлопці, то війна.
Вона й була війною від початку,
Сам Бог не ладен притулити латки
До стлілого старого полотна...

То вам не краплі крові, то ріка,
Не три хрести, а ціле кладовище.
Біда — не десь, вона — куди вже ближче,
Коли сльозою власною гірка!

І тіло синє, та не від синця,
І небо чорне не лише від диму —
У мертвих, що прокинулись живими,
Забилися зупинені серця.

Прости нас, земле, матінко, прости,
Що з площ твоїх живцем зідрали шкіру!
Немов луска пораненого звіра,
Вдарялася бруківка об щити...

Була хвилина лютістю страшна,
Коли йшла матір мститися за сина!
А Україна... Що вже Україна,
Коли тут душу топче сатана?

А далі що? А далі будем жать.
Не марно ж люди кров’ю поливали!
Ні! Не дарма герої покривалом
На площі знебруківленій лежать!

А далі що? А далі будем жить.
Принаймні ті, хто ладен був померти.
За деяких живих — живіші мертві,
Та їм цього не дано зрозуміть.

Тиранів-бо на трон приводить бидло,
А вільні люди їх скидають геть!
А смерть? Та годі! Що нам, хлопці, смерть,
Коли вже навіть жити остогидло?!

вівторок, 11 лютого 2014 р.

СТРІТЕННЯ


Приносили дітей. Один за одним — 
Маленькі згортки, радісні батьки...
А ти, дідусю, ти стоїш сьогодні
На березі загробної ріки...

Кого ти зачекався в цій пустелі?
Чого ти ще не бачив на землі?
Твої зіниці мрією веселі,
Долоні зодяглись у мозолі...

Зустрілося дитинство з сивиною
Між тим, що буде і було колись.
І зашуміли спогади рікою,
І навіть зморшки якось розійшлись.

Тобі, якому вже під дев’яносто,
Хіба до немовлят і пелюшок?
Та з твого серця пророста пророцтво,
А серце — перевірений пророк!

І те пророцтво тугою налите,
Бо з твого наболілого нутра
Воно ввібрало сльози і молитву.
Воно сьогодні збудеться. Пора!

Ти сіяв. Умивав обличчя потом.
Удосвіта молився за врожай...
Коли ж покриє ниви позолота
Достиглих зерен? Боже, спогадай!

Бог не забув. Незримий ріст насіння
Проґавив навіть сонний Віфлеєм.
Земля — суха. А зернятко — безцінне!
Йому би краще впасти в чорнозем...

Ти так чекав, надіявся роками,
Що паросток проб’є засохлий ґрунт.
І ось, тримаєш власними руками
Дитя — початок колосистих врун!

Зустрілися... Так тихо і незвично
Господнім Духом звіщені слова!
Ніхто й не знав, яка то мить велична —
Хіба, старенька Анна-удова...

У церкві свято, як у церкві — діти,
Не стримати усмішок, торжества.
І як з батьками разом не радіти?
А може і заплакати, бува.

А ти, дідусю, сивочолий батьку,
Яку надію в серці бережеш?
Для когось стане твій кінець початком.
Для когось стане прикладом. Авжеж!

Візьми на руки паросток тендітний
І помолися щиро за врожай.
Нічого! То вони сьогодні — діти,
А завтра — їх не спиниш, почекай!

Кричить в долонях зморщених дитина.
Звучать слова — врочисті і прості.
Молитва діда — спадщина нетлінна,
Що світлом відгукнеться у житті.

Коли за обрій схилиться надія,
І роки вже, і сили вже не ті...
Так солодко побачити на ділі,
Що є кому почате довести.

Всього ж не встигнеш, бо не дійдуть руки.
І не усякий серп дождеться жнив...
Та буде жити в дітях і онуках,
Хто мрію і до смерті не згубив.

середу, 29 січня 2014 р.

НИЖЧЕ НУЛЯ

«Температура дуже швидко знижується...
Конче необхідні теплі речі, щоб майдан зміг витримати
і
цей іспит низькою температурою
»
Олександр Турчинов


В той час як Цельсій вниз продажно повз,
Усіх збивали з толку Фаренгейтом.
А хтось чекав, що буря пройде повз
До болю рідне випещене гетто.

За Цельсієм — усе ішло на дно,
За Фаренгейтом — все було прекрасно...
«А ви чого? А вам не все одно?
Ви вийшли і даремно, і невчасно...»

Ба, вчасно! Бо обабіч барикад,
Немов ковток цілющого причастя,
Стоїть мій брат. І де тепер той кат,
Що намагався вкрасти наше щастя?

А хтось моливсь, а хтось спокійно спав,
Від совісті ховаючись під ковдри.
А дехто так... прийшли ловити гав...
А діти їм носили бутерброди...

Були там лорди, а були і морди,
І крикуни, і просто глядачі.
А більшість — хто втомились від погорди
Й перекували рала на мечі.

І хтось нарешті виглянув з вікна,
Комусь уперше захотілось жити.
І навіть смерть зробилась не страшна
Під стоголосся спільної молитви.

Зі змахом стягу втік столітній ляк
Із шибки, запотілої брехнею.
І так зробилось просто жити, як —
Від правди відрізнити ахінею.

А хтось плювався піною здаля,
А хтось іще й нагрів на тому руки...
О, Господи, як носить їх земля —
Що узяли неправду на поруки?!

В той час як Цельсій тихо падав вниз,
Зірвався рвучко Молотов угору.
Ви б знали, як горять коктейлі сліз,
Що ждали, може, ще з голодомору.

Було їх — море... І горів рубіж
Поміж своїми й... іншими своїми.
І хтось питав: «Чого ти там стоїш?»
І хтось кричав зіницями німими!

Та серед яничар, і серед орд,
І серед решти зрадницького зброду
Я вперше чітко бачу свій народ,
І чітко бачу вбивць мого народу!

І бачу крах нагого короля,
І втечу підлабузників вельможних...
За Цельсієм — ми менші від нуля,
За Фаренгейтом — ми непереможні!

середу, 15 січня 2014 р.

У ДЗЕРКАЛІ

Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно, тоді ж — віч-на-віч.
Тепер знаю частково, тоді ж пізнаю так, як і сам я був пізнаний.
1Кор.13:12

Ти ховаєш від мене яскраве обличчя,
Залишаючи тільки цілунки на склі...
Я втомився шукати щілину у вічність.
Боже, як я втомився іти по землі!

Ти і поряд, і раптом — нестерпно далеко.

То довірений друг, то незвіданий гість.
Я чомусь розучився боятися пекла,
Та не прагну й до раю вже так, як колись...

Нам усім — захлинутись потоками часу
І упасти на дно крижаної води...
Ми у світ народились без жодних пояснень, —
Без пояснень і лишимо світ назавжди.

Марафонська гонитва залежить від фарту:
Під якою зорею народжений ти?
Ми усі біжимо до одного інфаркту,
А наївно вважаємо, що — до мети.

Хто ми будемо — звані подобою Духа?
Чи то так від людської пихи повелось?
На частотах душі ледь помітно для слуху
Предковічні мотиви вистукує хтось.

То здавалось, чи снилось, чи, може, то спогад
Невідомих свідомості райдужних сфер?
А мій дух народився хіба не у Бога?
То чому він без Бога блукає тепер?

А найперший із нас називався Адамом,
Він нічого не знав про добро і про зло.
А проте помилявся достоту так само,
І так само його опускалось чоло.

У дитинних очах відбивалося небо,
Те незаймане небо едемських садів.
Був покликаний стати подібним до Тебе,
Та доглянути навіть... себе не зумів.

Ти дивився у нього, неначе у плесо,
Золотився Твій образ на чистому дні,
Поки гріх не спотворив обличчя небесне,
Мовби камінь, що впав на поверхню води.

Ніби приклад невдалого автопортрету,
До сьогодні вигнанець землею бреде.
Ми онуки Адамові! Господи, де Ти?!
І Твоєї краси відображення де?

Був Месія і учнів невпевнені кроки,
Чудеса і знамена, і хліб, і вино.
Воскресали мерці, говорили пророки...
А сьогодні дивлюся: невже це воно?

І невже Ти для цього приходив у гості
Рубіконом старої та оної ер,
Як ступає на дикий загублений острів
Переповнений вірою місіонер?

Вже у котре вдаряюся птахом об шибку
І щокою тулюсь до холодного скла.
Ти десь там за вікном, тільки обриси видко,
Тільки тінь наді мною Твойого крила...

Я не можу в дзеркалах Тебе роздивитись,
Потьмяніло, поблякло надщерблене скло...
Викладаю з уламків мозаїку світу,
Тільки їх вже не склеїти так, як було.

Ти безликий, а часом Ти тисячоликий.
Ти невидимий оку, Ти скрізь і ніде.
І невже я приречений бути довіку
Тим незрячим Адамом, що з раю бреде?

А можливо Твій образ розмився дощами,
Чи зім’яло його шестірнями століть?
Тільки клаптик картини лишився із нами,
Він глибоко у серці моєму лежить.

На уривку — Твоя триєдина усмішка,
Передати якої й Да Вінчі б не зміг.
Я своїми думками прикутий до ліжка,
А здавалось, ще трошки і був би добіг!

Животворче, навіщо Ти дав мені розум,
Що приречений битися в клітці знання?
Він, можливо, проспить все життя під наркозом
Лженаук і релігій останнього дня.

І коли вже в пізнання ціна — божевілля,
То дозволь мені випити чашу до дна!
У сміливості думки немає безсилля,
А для розуму думка — міцніша вина.

Задзеркалля, туман і на склі поцілунки,
І глухі голоси, і розмиті сліди...
Я торкаюсь вустами пекучого трунку:
Божевілля, хоч ти мене не підведи!