четвер, 20 лютого 2014 р.

ЕСКАЛАЦІЯ


«18 лютого та в ніч на 19 загинуло щонайменше 25 людей,
ще 350 отримали поранення... рахунок постраждалих йде на тисячі»
Espreso.tv


То вам не смішки, хлопці, то війна.
Вона й була війною від початку,
Сам Бог не ладен притулити латки
До стлілого старого полотна...

То вам не краплі крові, то ріка,
Не три хрести, а ціле кладовище.
Біда — не десь, вона — куди вже ближче,
Коли сльозою власною гірка!

І тіло синє, та не від синця,
І небо чорне не лише від диму —
У мертвих, що прокинулись живими,
Забилися зупинені серця.

Прости нас, земле, матінко, прости,
Що з площ твоїх живцем зідрали шкіру!
Немов луска пораненого звіра,
Вдарялася бруківка об щити...

Була хвилина лютістю страшна,
Коли йшла матір мститися за сина!
А Україна... Що вже Україна,
Коли тут душу топче сатана?

А далі що? А далі будем жать.
Не марно ж люди кров’ю поливали!
Ні! Не дарма герої покривалом
На площі знебруківленій лежать!

А далі що? А далі будем жить.
Принаймні ті, хто ладен був померти.
За деяких живих — живіші мертві,
Та їм цього не дано зрозуміть.

Тиранів-бо на трон приводить бидло,
А вільні люди їх скидають геть!
А смерть? Та годі! Що нам, хлопці, смерть,
Коли вже навіть жити остогидло?!

вівторок, 11 лютого 2014 р.

СТРІТЕННЯ


Приносили дітей. Один за одним — 
Маленькі згортки, радісні батьки...
А ти, дідусю, ти стоїш сьогодні
На березі загробної ріки...

Кого ти зачекався в цій пустелі?
Чого ти ще не бачив на землі?
Твої зіниці мрією веселі,
Долоні зодяглись у мозолі...

Зустрілося дитинство з сивиною
Між тим, що буде і було колись.
І зашуміли спогади рікою,
І навіть зморшки якось розійшлись.

Тобі, якому вже під дев’яносто,
Хіба до немовлят і пелюшок?
Та з твого серця пророста пророцтво,
А серце — перевірений пророк!

І те пророцтво тугою налите,
Бо з твого наболілого нутра
Воно ввібрало сльози і молитву.
Воно сьогодні збудеться. Пора!

Ти сіяв. Умивав обличчя потом.
Удосвіта молився за врожай...
Коли ж покриє ниви позолота
Достиглих зерен? Боже, спогадай!

Бог не забув. Незримий ріст насіння
Проґавив навіть сонний Віфлеєм.
Земля — суха. А зернятко — безцінне!
Йому би краще впасти в чорнозем...

Ти так чекав, надіявся роками,
Що паросток проб’є засохлий ґрунт.
І ось, тримаєш власними руками
Дитя — початок колосистих врун!

Зустрілися... Так тихо і незвично
Господнім Духом звіщені слова!
Ніхто й не знав, яка то мить велична —
Хіба, старенька Анна-удова...

У церкві свято, як у церкві — діти,
Не стримати усмішок, торжества.
І як з батьками разом не радіти?
А може і заплакати, бува.

А ти, дідусю, сивочолий батьку,
Яку надію в серці бережеш?
Для когось стане твій кінець початком.
Для когось стане прикладом. Авжеж!

Візьми на руки паросток тендітний
І помолися щиро за врожай.
Нічого! То вони сьогодні — діти,
А завтра — їх не спиниш, почекай!

Кричить в долонях зморщених дитина.
Звучать слова — врочисті і прості.
Молитва діда — спадщина нетлінна,
Що світлом відгукнеться у житті.

Коли за обрій схилиться надія,
І роки вже, і сили вже не ті...
Так солодко побачити на ділі,
Що є кому почате довести.

Всього ж не встигнеш, бо не дійдуть руки.
І не усякий серп дождеться жнив...
Та буде жити в дітях і онуках,
Хто мрію і до смерті не згубив.