Бурчав мотор, чалапала сльота...
Спинилась переповнена маршрутка,
Скотившись із горбатого моста.
Скрипіли гальма заржавілим джазом,
Зупинка цілувала у щоку...
Водій уже збирався дати газу,
Аж раптом хтось з’явився на шляху.
За першим — другий, шостий, двадцять п’ятий...
А потім ринув тисячний потік —
Батьки і діти, бідні і багаті,
З несамовитим блиском з-під повік.
На декотрих чорніли балаклави,
Над площею лунав знайомий клич.
І тільки очі жевріли криваво —
Жаринками на згарищах облич.
А як легені волею пашіли!
Який безумний зводив душу щем!
Неначе серце у розбухлі жили
Не кров, а лаву вивергло вогнем.
Зіницями — наївні, наче діти,
Із повними долонями тепла...
— Запроданці, бандерівці, бандити, —
Бабуся у маршрутці ожила.
— Сволоти, — підхопила літня жінка, —
І як земля їх, виродків, несе?
А в когось покотилася сльозинка.
А решта — мовчки кліпали й усе.
Попричитали бабці і замовкли —
Бо якось не підтакував ніхто —
Ховаючи розчервонілі щоки
За комірцями вицвілих пальто.
Пальто — іще радянського покрою,
Що ношені вже бозна скільки зим...
Те покоління звиклося з покорою,
І подих волі був для них чужим.
Тепер, ніяковіючи від злиднів,
Вони боялись змін і боротьби.
Та їхні діти осягнули гідність,
І з того часу — більше не раби.
Текла хода, немов спокійні хвилі,
Затоплювала площі до країв.
Вони були прекрасні і щасливі,
І хмарами згущався їхній гнів!
А через натовп, наче жовта грудка,
Лишаючи якийсь зрадливий слід,
Кудись в минуле пленталась маршрутка,
Надіям молодим упротихід...
