четвер, 24 вересня 2015 р.

ПОКОЛІННЯ



Мій бунт — вже не перший, мій біль — аж ніяк не останній,
Та право моє — вовіки віків священне.
Пора молодих — піднімати нові повстання,
Пора сивочолих — тримати старі знамена.
Я — голос. Я посланий ставити запитання.
По відповіді — це, вибачте, не до мене...

Мій гнів — суб'єктивний, мій розум — недосконалий,
Та правда моя голодна і невгамовна.
Від створення світу на вільних завжди полювали,
З домашніх — збирали жир, молоко і вовну.
Я — думка. Самої думки для бою мало,
Та мізки вона пробуджує безвідмовно.

Мій виклик — звичайний, мій викрик — до болю знайомий,
Та слово моє — містке і багатозначне.
Провал бідолах — нарікати на страх і втому, 
Тріумф відчайдух — сподіватися на удачу.
Я — імпульс. Це все, що про себе мені відомо.
Хто хоче, хай сам розшифровує, що я значу...

Мій вибір — безумний, і жереб мій — незавидний,
Та далі мої — достойні такої жертви.
Ще є і такі, що вважають на власну гідність,
Бо інші для цього слова занадто мертві.
Я — кров. Я не можу спинитися. Видно,
Така вже ціна покладається за відвертість.

Мій термін збігає, я граю у стислі строки,
Та козир — в долоні, і шанси мої — достатні.
Війна не для тих, хто не вміє ставити блоків, —
В боях виживають лиш вишколені солдати.
Я — порох. Я тихо лежав кільканадцять років,
А зараз — пора горіти і вибухати!

пʼятницю, 17 липня 2015 р.

БУЙКИ



Поезія має стіни, засуви і замки…
Та хай тебе не зупинять шлагбауми і буйки!

Є тільки одна святиня — його бездоганність Ритм.
І навіть у приступі ліні не варто цуратись рим.

А решта — плоди алхімій, настроїв і уяв,
Розуму злет нестримний, тож треба, щоб він літав!

Годі цеглин і блоків, строгості плоских стін.
Поезія — це бароко, хаос, стихія, плин!

Отже, в пітьмі не варто ждати примхливих муз.
Поезія — це не раптом, не звідкись і не чомусь!

Викрешуй слова, накреслюй — молотом і різцем.
Ти — каменяр і тесля, невже ти не знав про це?

Яка б не війнула мода, яких не постало б форм,
Поезія — це свобода забути про світлофор!

Найбільш жалюгідні душі — поети безкрилих мрій…
Поезія — відчайдушна. Ти тільки її зумій!

вівторок, 14 липня 2015 р.

БУРАТІНО




Мені некомфортно тут, душно, тісно,
Репається кора, випадає стружка.
Суглоби скриплять, як іржаві дверні завіси.
Голова, ніби бочка, злетіла остання дужка.

Я виріс із цього черепа, чи не можна
На кілька розмірів більшого, тату Карле?
Думки мої скаламучені, чи не кожну
Доводиться переціджувати через марлю.

Можна б і жити, якби не оті карабаси,
Не ті дуремари, базіліо і аліси.
Життя — то театр, потратиш немало часу,
Аж поки із зали виб’єшся за куліси.

Життя — то болото. Не кожному стане сили
Дістати з самого дна заповітний ключик.
П’єро — у психушці, Мальвіна — торгує тілом,
Артемон — поліцейський прихвостень і лазутчик.

Життя — то не казка. То ігри на виживання.
У них не буває ні правил, ні хепіендів.
Ми — просто ляльки, наші голови — дерев’яні,
Хоча дерев’яноголовість сьогодні в тренді...

Наліплять на тебе лейби і етикетки,
З часом і сам повіриш, що ти — поліно.
Із мене тесали слухняну маріонетку,
А вийшло якесь безсовісне буратіно!

середу, 1 липня 2015 р.

ЧЕ




Ти щоранку ідеш з пересохлих усть
Чингачгуком, останнім із могікан.
Не звернувши уваги на чин і сан,
Дістаєш ворогів томагавком вуст.
Хтось врятується втечею, а комусь
Знімеш скальпи з ідей і переконань.

Ти ідеш з таким виглядом на лиці,
Мов весь світ тобі винен по п'ятаку.
Наче гангстер в новенькому піджаку
Із блискучим пістолем в одній руці,
Що кричить: «Діставайте-но гаманці»,
Вказівного тримаючи на гачку.

Ти ідеш відбирати в сліпих ножі,
У глухих — барабани, у злих — думки,
У зневірених — відчай, і навпаки:
У наївних — поношені міражі.
Кажеш сильному: стій, слабаку: біжи.
Найчастіше трапляються слабаки...

Щоб не множилась ненависть і біда,
Ти спиняєш недоумків і катюг.
Ти — вогонь революцій і осоруг,
Ти — цілюща оновлююча вода.
Чиста сила, гаряча і молода,
Що завжди розриває порочний круг.

Ти — Печорін, Невидимець, Робін Гуд.
Добрий геній, повстанець і мізантроп.
Боротьба — панацея від всіх хвороб,
Тож пора починати свій звичний труд:
Добувати з банальних словесних руд
Заримоване срібло високих проб.

І коли ти виходиш на старті дня
У заметені пилом пустелі міст,
Зустрічаючи регіт, виття і свист,
Відчуваючи сморід самого дна,
Тільки правда з тобою, вона одна —
Твій незримий небесний артилерист.

А буває, від гурту нудних облич
Мимоволі відділиться одинак.
Він до тебе всміхнеться і зробить знак,
Він — такий же, як ти — невимовний клич.
Він тебе упізнає по блиску віч
І по тисячі інших дрібних ознак.

Не дивуйся, повстанця в тобі видає
Не щетина, не рвана футболка з Че,
І не витатуйоване вщерть плече,
Не обвітрені щоки, немов з пап'є,
А примружене око оте твоє,
Що гарячими істинами пече!

середу, 24 червня 2015 р.

МАНЕКЕНИ



Боже, як же втомили ці кляпи, кліше і клони!
І кожен тебе втискає у нішу, неначе пазл.
І тулить тебе до власних випещених шаблонів,
Старається тобі дати визначення і назву.

А в будь-якій ніші 
 тісно, на будь-яких рейках  нудно,
Під всякими іменами вузько і суб'єктивно.
За межами розуміння кожне Господнє чудо,
І визначення не має жодна земна людина!

Та як же когось дратує твоя бунтівна крамола,
Свобода безкомпромісно ставити запитання
І вголос казати правду, кого б вона не вколола,
Навіть якщо ця правда 
 надто нова і рання.

І як же тобі не можуть пробачити противаги,
І кожен тебе береться виховувати і повчати.
Згодом звикаєш менше звертати на те уваги,
Та дійсність болить гостріше за коментарі і чати.

Бо будь-яка уніформа випалює ідентичність,
І будь-яка монотонність
 гнітить індивідуальність,
Банальність безповоротно знебарвлює особистість.
Безликість із кожним роком в'їдається у ментальність.

Одного прекрасного ранку прокинешся на прилавку,
Де кожного оцінили і виставили на продаж.
Захочеш зірвати бірку 
 відразу скуштуєш палку,
І станеш в потрібну позу, нап’явши потрібну одіж.

То як воно 
 жити в світі, де люди, як манекени?
На глянцевому обличчі 
 ні болю, ні ейфорії.
В картонні кімнати барбі приходять гламурні кени,
Усмішки 
 рожево-штучні, очі  перегорілі.

І просто стоять в вітринах, причесані, непорушні,
Повторюють за вождями високі духовні гасла.
Заклякли в скляних зіницях пластмасовокрилі душі,
Засохла живиця глузду, лампада ідеї згасла...

Ти ходиш між ними, будиш, махаєш перед обличчям,
Вдивляєшся в їхні очі, спрямовані десь крізь тебе,
І думаєш: як ці люди збираються жити вічно,
Коли над собою навіть не здатні узріти неба?

Пильнуй, не втрачай уваги, молитва 
 твій хліб щоденний.
Дотримуй розумну відстань між власним єством і ними.
Просто ти ще не знаєш, як люблять ці манекени
Розтерзувати сміливців, що сміють бути живими...

пʼятницю, 19 червня 2015 р.

ОПІУМ


Оптимізм необхідний дітям,
Що беззахисні, кволі духом,
Обіймати їх, говорити
Щось розрадливе їм на вухо:
«Ти розумний, талановитий!
А лихих язиків не слухай!»

Та дорослим, тривким до болю,
Загартованим в пеклі зради,
Доброта не замінить волі,
Оптимізм не замінить правди.
Їхні шлунки жадають солі
Замість млосного рафінаду.

Оптимізм і наївність схожі —
Чи то запахом, чи відтінком...
Оптимізм видають за Божий
Непорушний стандарт поведінки.
А на ділі  це радше доза
Заспокійливого і тільки.

Це вакцина від вільнодумства,
Це наркотики очманілих.
Їх заварюють, як робусту,
По судинах вливають в тіло.
Глянеш в їхні зіниці — пусто,
На рентгені емоцій — біло.

Вводять опіум оптимізму
В формі фраз, почуттів, мелодій...
Проповідувати їм — пізно,
Переконувати їх — годі...
Тут потрібна ментальна клізма,
Тільки їм не дозволить гордість...

Їм би — ніжним спокійним млявим
Монотонним гугнявим тоном —
Нагадав би хтось списки правил,
Розжував би старі канони.
Ані вибору, ані права —
Тільки стіни і заборони.

В оптимізмових наркоманів,
Починається сильна ломка,
Як забрати у них оману,
Їхню витончену відмовку —
Відкриваються їхні рани,
Гнояки від кривої голки.

Правди й помочі їм не треба,
Лікування вони не хочуть.
Будуть кидатися на тебе,
Видиратимуть люто очі.
Допоможе їм тільки небо...
Ну, принаймні, пробачить  точно.

Може, просто, так легше жити?
Менше сліз, запитань, спокути...
Уколовся — і шито-крито:
Суперечності всі забуті...
Можна далі — слова на вітер
І кружляти навколо суті...

Не потрібно робити шуму,
Варто знати в усьому міру.
Біль — не привід іще для суму,
Тільки будь із собою щирим.
Бо хіба ж, приховавши сумнів,
Осягнеш непорушну віру?

пʼятницю, 29 травня 2015 р.

ЕПІЦЕНТР



Цунамі

Тихше! Чуєш? Відкрий своє серце і слухай!
Наближається гуркіт, мов падають тонни води!
Подивись! Це — цунамі Святого Духа!!!
І воно уже близько! Воно іде прямо сюди!

Брами пекла не встоять — нестримно і безкомпромісно
Хвиля Божої сили змиває ворожі війська!
Боже Царство гряде — у могутності Доброї Звістки,
Щоб зрівняти з землею твердині держави гріха!

Сінай

Довга подорож... Стомлені діти пустелі
Очі, повні надії, звели до скелястих висот.
Там — вогонь, дим і попіл! Дрижать і ламаються скелі!
І крізь голос сурми промовляє Господь Саваот!

Небеса оживили Сінай електричним розрядом,
Закріпляючи силою грому святий Заповіт.
І мільйонами вольт епіцентр Господньої Правди
Увійшов у серця, що здобудуть Обіцяний світ!

Голгофа

Вечоріло. Повільно розходився натовп юдеїв.
Тіло спазмами болю благало про смерть.
По щоці Чоловіка скотилась краплина — і з нею
Полетіло життя, щоб, упавши, розбитись об твердь.

Час спинився. Сльоза, навантажена тоннами болю,
Гіркоти і скорботи народів, торкнулась землі:
Затрусилась планета — завіса роздерлась надвоє!
Епіцентром спасіння став хрест на голгофській горі!

Горниця

Біль, що сковував серце лещатами страху,
Нерішучості щем, що ваганнями душу ятрив...
Все — позаду. Дух Божий іде в контратаку:
Затрусилась земля від молитви Господніх мужів!

Час звершився ― збулися пророцтва Йоіля!
Вже не замкнені вікна і засуви зняті з дверей...
Ураганом з небес, дарувавши сміливість і силу,
Епіцентр вогню увійшов у Господніх дітей!

В’язниця

Тиша ночі. Замовкло бряжчання кайданів.
В’язні краплі розради шукали в тривожному сні.
Тільки двоє не спали. Вони — в надприроднім єднанні
З небесами — співали Творцю величальні пісні!

І ожив землетрус — епіцентром в нестримному серці!
Захитались основи в’язниці. Упали замки.
Хвиля Божої слави, не давши ні шансу для смерті,
Розірвала іржаві кайдани гріха на шматки!

Ти

Ось ― Цунамі Вогню, що пройшло крізь роки й кілометри,
Набираючи швидкості й сили в сміливих серцях!
І тепер воно тут — щоб зробити тебе епіцентром
Землетрусу спасіння, свободи й нового життя!

Ти ще спиш? Відкривай свої очі негайно!
Землетруси Господні проходять по цілій землі ―
Піднімаються Доброї Звістки нестримні цунамі.
Якщо ти вже тремтиш – епіцентр відкрився в тобі!

вівторок, 12 травня 2015 р.

КАЗКА ПРО ДВА КАМІНЦІ

Два камені мої, два камінці,
Обидва у землі, в серцях людських оба.
Ви зводите людей на манівці:
Де чорний — там злоба, де жовтий — там ганьба…



Політика  говорите? Облиште!
Чи варто переконувати вас,
Що неспроста прийшли сепаратисти
Звільняти "окупований" Донбас?

Там жив народ, що мʼязи — як канати,
Що чорні мозолі і чорний піт.
Воно й не дивно: спробуй-но дістати
З пекельних надр гарячий антрацит!

Не гріх назвати гномами те племʼя,
В них золото — чорніше від смоли.
А з західного краю Середземʼя
В низьких хатинах гобіти жили.

То люди зовсім іншої породи —
Тонкі і гонорові. Як один,
Орали землю, сіяли городи,
Ходили в ліс по сонячний бурштин…

І так їх наділила та землиця!
Збираючи жовтаві камінці,
З возів пересідали в колісниці,
Із хиж — в світлиці, з шкап — на жеребці.

А там, де гроші, будуть і розборки:
Розбагатів — будь добрий, заплати!
На чорний камінь налетіли орки,
За жовтий — посварилися брати…

І почали ділити оболоні,
Ліси, степи, бескиди, береги…
Це скільки треба тисяч чи мільйонів,
Щоб з найрідніших стали — вороги?

В усі часи в усьому винні гроші,
Міняються лиш гасла й гаманці.
І то вже не легенда. Люди досі
Вбивають за коштовні камінці.

Ні, то не казка. Це уже не вперше
Скажений Мордор косить юний цвіт!
Панують над серцями, наче персні,
Рудий бурштин і чорний антрацит.

Чи Арагорн повернеться з походу?
Чи влучить в ціль хоробрий Леголас?
А нам усім — в собі будити Фродо,
Що від наживи вилікує нас.

середу, 22 квітня 2015 р.

ЕПІТАФІЯ БЕЗСМЕРТНІЙ ПОЕЗІЇ



Поезіє — ти зраджена, погорджена…
І де твої герої та вожді?
Немов адепти знищеного ордена,
Вони порозбігались хто куди.

Бо між поетів теж бувають зрадники,
Що продають за срібло висоту.
Тебе ж тепер привласнили загарбники,
Немов яку сірому-сироту. 

Тягали, реготали і глумилися…
Була б розвага, що їм до краси?
Погани завжди тільки і молилися —
До олтаря убогої попси.

Вони тебе примусили жебрачити,
На сцені вихилятись за гроші…
Поезіє, бодай мені не бачити
Твоєї зледенілої душі!

Душі, що непокрита, незагоєна,
Та, людоньки, беззахисна яка!
А ти ж була провидицею, воїном,
Як Жанна д’Арк, незламна і гірка…

Тоді ніякі варвари-язичники
Поткнутися не сміли на Парнас!
Тепер там скрізь — мамонині опричники,
Кульгає обезкрилений Пегас…

Бува, й не дошукаєшся сподвижників
У катакомбах вигнаних співців.
Такі часи… Якщо захочеш вижити —
Співатимеш під дудку покупців.

Я бачу цвинтар, склеп, химерні літери…
Сюди мене вели твої сліди.
І їх віки, і їх дощі не витерли.
Там предками написано: «Гряди!»

Поезіє, природою — небесна ти!
Ми надто приземлилися… Прости.
Я знаю, ти не можеш не воскреснути,
Коли є ті, що прагнуть висоти.

пʼятницю, 17 квітня 2015 р.

ГЛЮК



Це звучить так цинічно, це так невдячно:
Навіщо мене привела ти, нене,
На цю божевільну планету? Неначе
Тут мало страждання було без мене.
Я бачу шрами у тих, хто плаче,
Вони щомісяця ріжуть вени...

Невже в цих кімнатах, в оцих кварталах,
У цих провулках, на цих рекламах
Мого ще болю не вистачало,
Що ти мене народила, мамо?
Невже тобі стало свого замало?
Невже мені стане колись так само?

Власне, тут ледве навчишся ходити,
Знатимеш триповерхові мати.
Хто ми і звідки на цьому світі —
Вищі істоти, розумні примати?
У мене те саме спитають діти,
І я не знаю, що їм казати.

Може, ми роботи — з крові і плоті,
Робоча сила, вільні резерви?
Замість металу — череп і кості,
Провідники — судини і нерви.
Ми теж ржавіємо — тільки від злості,
Нашу систему підточують черви...

Наші контакти і мікросхеми —
Міжгалактичного виробництва.
Завод — за межами Сонячної системи,
Туди не добратися в разі каліцтва...
Ото тільки пишемо їм. Окремо —
Інженеру, Майстру і Керівництву.

Чекаємо — тижнями, місяцями...
Часом приходить стара поштарка
І каже: «Повернулася телеграма!»
Або: «Ви неправильно вклеїли марку!»
І якось стає так порожньо, мамо,
Душа — наче використана заварка.

Та годі, мамо... Ти думаєш, може:
Я — скептик, такий собі доктор Хаус,
І так говорити мені не гоже?
Я зовсім не Йов і далеко не Фауст!
Тільки й того (прости мене Боже),
Що не замовчую біль і хаос...

Напевно, я — хворий, і це минеться.
Я скоро знову стану слухняним,
Наївним хлопчиком з чистим серцем:
«Дякую, пане! Даруйте, пане!»
Та віра гасне, надія на денці,
В любові — з життям не сумісні рани...

Мене покажуть спеціалістам,
Перевстановлять піратський віндовс.
Певно, це збій на системному диску,
Давно не оновлював антивірус...
Глюк на рівні думок і змісту,
Між тим, що знаєш, і тим, у що віриш.

Оновлюйте, тільки одне прохання:
Не форматуйте лобної долі,
У мене там радісні поривання...
Решту — не згадувати б ніколи.
Я — робот із функцією страждання
На симуляції доброї волі.

Я скоро стану такий, як інші,
Типу: «Осанна!» і «Алілуя!»
А поки пишу єретичні вірші...
Мамо, ти плачеш? Не треба, чуєш!
Це просто глюк і нічого більше!
Мене полагодять, відремонтують...

Ми будемо в небі без зла й розпуки
Грати на арфах чи барабанах...
А світ — це сон, це системні глюки,
Все це закінчиться, перестане.
На клавіатурі — пробиті руки,
Адмін усміхається до екрана...

вівторок, 7 квітня 2015 р.

ТЮРМА



Як народишся з Божого лона —
Очманілим таким, червоним,
Мов збудили тебе зі сну, —
Бог на тебе подує, витре
Гарячим пустельним вітром,
Загорне у пелену.

От і кліпай тепер, прицмокуй,
Озирайся на різні боки...
Ця планета — твоя тюрма.
Ти ув’язнений тут довічно,
Вирок винесений публічно,
І дороги назад нема.

Правда, часом святі і чисті
Удостоюються амністій —
Достроково виходять з гри.
Тут — аварія, там — цунамі...
Тільки витягнуті не нами,
Всі ті виграшні номери.

Дехто зважується на втечу,
Роздобуде потрібні речі —
Хоч би мило та мотузок.
Все потрібно робити швидко,
Доганяють їх дуже рідко,
Пропустивши електрошок.

Правда, там, за стіною смерті,
Кажуть, ангели-спецагенти
Нелегалів хапають враз.
І, пліткують, що там ще гірше,
Все — як тут, лиш тортури інші
І помножені в сотні раз.

Тож звикай до цієї плоті,
Відтепер ти — земна істота,
Проти вічності це — ніщо.
Дух твій має могутні крила,
Та обмежений тлінним тілом.
От і думай тепер: за що?

Розбирайся між за і проти,
Просинайся і згадуй хто ти,
В чому сенс і усе таке...
Світ — театр, самота — куліси.
Вибираючи компроміси,
Зрозумієш: життя гірке...

Жити можна... Хоч трохи тісно:
Ти не можеш без хліба, кисню,
Терпиш спеку, мороз і спазм.
Тут єдине, що є безплатне —
Душне тіло однокімнатне,
Платиш тільки за світло й газ...

Будь слухняним, шануй закони,
Не порушуй чужої зони.
Літ ще може із п’ятдесят —
І розправиш зів’ялі крила!
Не охляла би тільки сила
Від століття тюремних ґрат…

Щодо сенсу — шукати годі...
Сенс буває лише в свободі!

середу, 1 квітня 2015 р.

НАПОЛЕОНИ

Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.
Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»


Іноді мені здається, від цього ґвалту,
Від цього крику, від цього дзвону
Я скоро стану Наполеоном,
А Ельбою буде біла палата.

І буду писати, опершись на ґрати,
«Записки...» бо другий том вже на часі...
На всі запитання корчитиму гримаси —
Слова вже давно тут гроша не варті…

А, може, якоїсь прекрасної днини —
Рвану на Париж! Де наша не пропадала?
Хай тоді начуваються генерали,
Мене вже тоді гарматами не зупиниш!

І вдарять громи і дзвони на Нотр-Дамі,
На вулиці вийдуть такі ж, як і я, бонапарти,
Бастіліє, ти побачиш, чого ми варті
Коли захвилюються натовпами майдани!

А поки — в палаті... Придумую нові закони,
Виписую нові укази, опершись на ґрати.
Нас нікому не зрозуміти і не здолати —
Ми навіть коли «самашедші», то — наполеони!

пʼятницю, 27 березня 2015 р.

ДВІ ПОРОДИ


 

Пес на прив’язі бреше на пса-бродягу,
Бреше віддано  заробляє понаднормові!
Кожен скаже: хороший пес, роботяга,
Як гарчить — то до хрипу, як зчепиться — то до крові.

Пес-бродяга на те не веде і вухом,
Шкандибає собі по своїм собачим…
Де він тільки не був і чого не слухав,
І яких вже падлюк за життя не бачив!

Пес на прив’язі має холодну буду,
Скаламучену воду, стабільну щоденну кістку.
Він — домашній. Не те що отой приблуда —
Ні нашийника, ні ланцюга, ні миски…

Пес-бродяга має надійні зуби,
Має добрих людей і собачі зграї…
Він ніколи нашийника не полюбить
І свободу на кістку не проміняє!

Пес на прив’язі панові годить дуже —
Стерпить дощ і мороз, стусани і муштру.
Пес-бродяга ненавидить підлабузу,
А за друга готовий покласти душу.

Пес на прив’язі дивиться із презирством,
Пес-бродяга йому лише співчуває.
Два собаки із різного зовсім тіста...
А хіба так між нами, двоногими, не буває?

четвер, 26 березня 2015 р.

ЗА ДРУГОЮ РИМОЮ



Ви-от ніколи не ходите далі другої рими,
Тому-то як не стріляєте — все мимо, мимо і мимо…
Ви-бо не ризикуєте ні волею, ні грошима,
Тому засинаєте юними, прокидаєтеся старими.

Там, за другою римою, повалені всі режими,
Площі пропахли квітами, квіти пропахли димом,
Там розтанули зими, проклюнулися озимі,
Там сімдесятирічні прокинулися молодими.

Там немає лас-вегасів, тільки єрусалими,
Там всі землі священні, купини — неопалимі,
Там вже нікого не судять і не бувають судимі,
Усі загиблі — герої, усі живі — пілігрими…

Ви би пішли за ними, та ви боїтесь — без гриму,
Ви економите рими, тож вірші виходять сухими.
І, може, ще є надія на ангела, херувима,
Та небо вами незриме, а це вже непоправимо…

понеділок, 23 березня 2015 р.

ШЕДЕВР



Панове, не розмінюйтесь на кількість,
На дріб’язок, на мегатиражі.
Шедеври можуть легко загубитись
У купі мішури і муляжів.

Шедеври — вельми дичина обачна:
Вистежується тижнями, бува.
Даремно ждете в засідці удачі —
Лінивих не відвідують Слова.

Ви ж сидите, бо бережете нерви,
Полюєте щурів і ховрахів…
У хащах думки водяться шедеври —
Хто б їх догнав і хто б їх полонив?

Красуються на стінах штучні шкури —
Дешевий, непривабливий трофей.
Ви полювали в лісі кон’юктури?
Там вартісних не водиться ідей.

О, скільки ж вас, бувалі і зелені,
По засідках дрімає і тепер?
Шукає в хащах одинокий геній
Свій неопублікований шедевр!

пʼятницю, 13 березня 2015 р.

ХІТОН




Сповзав з Голгофи натовп, як пітон,
І морок реготав осточортіло.
Кати — метали жереб про хітон,
І це ж комусь з них справді пощастило!

І він вертався в табір, і радів,
Накинувши коштовну одежину!
Неначе має челядь і рабів,
Немов чекають діти і дружина…

Та ось — казарма, рідний батальйон:
Розсіялась мрійлива поволока… 
Ото й лишився тільки цей хітон,
Що із плеча розп’ятого пророка.

Не спалося… Думки, мов комарі.
Хітон не грів, а пік вогнем провини.
Перед очима — натовп на горі,
Жона, що побивається за сином.

І хрест, і цвяхи, і гортанний крик,
І тьма, що опустилася зненацька.
І як помер той дивний чоловік,
Що говорив до Бога, як до батька.

І раптом — звідки взявся — землетрус,
Що навіть сотник грубий і бувалий,
І той гукнув: «Юпітером клянусь,
Ми божого святого розіп’яли!»

А що — солдат? Він виконав наказ:
Кого й за що — то не його турбота.
Ну а хітон — бо ж холодно якраз —
Неждана плата за брудну роботу…

Для чого був отой аукціон,
Той жеребок і сміх на фоні страти?
Хай зогниє той хвалений хітон,
Бодай його на шмаття розірвати!

Так і заснув… І був тривожний сон.
Томилося сумління без спокути…
Якби він знав, що може цей хітон,
Якщо до нього з вірою торкнутись!

середу, 11 березня 2015 р.

ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ




На цих вітрах, що дують без упину,
На роздоріжжях без дороговказів,
Між гоїв у лахмітті і проказі —
Я знаю: я — не більше ніж людина.

Але коли мені стріляють в спину,
Копають яму чи будують плаху,
Чи починають грати мною в шахи —
Хай знають: я — не менше ніж людина!

В моїй надії, чистій і невинній,
В моїй зневірі, грішній і проклятій,
Лише мені горіти й воскресати —
Не більше і не менше ніж людині!



середу, 4 березня 2015 р.

САВЧЕНКО


Віра терпне, Любов холоне…
А Надія де? — У полоні!

Там за ґратами — у Москві —
Лиш надією і живі.

Правда й Воля давно там скніють.
От, схопили тепер Надію…

Найсвятіше, що є в душі —
Під прицілами калашів.

Що ж у Києві? — Карнавали!
А Надія — голодувала…

Вже три місяці без їди,
І над нею ведуть суди…

Як же люди? — Дійшли до краю:
В них надія вже помирає…

Всі втомились від панських чвар,
Де брехня — основний товар.

Що ж то буде? — Ніхто не зна!
Є надія лише одна…

Ти потрібна, як серцю — рай,
Надю, тільки не помирай!