понеділок, 25 грудня 2017 р.

ЕММАНУЇЛ



Дорога — скільки витягнула жил!
Не так тілесно — в спеці і негоді —
Як ті думки... Їх вгамувати годі!
Думки — неначе жала сотень бджіл...
Думки — текли, як каламутний Ніл...
О, скільки їх змінилося відтоді...
...Хоч добрі люди стали у пригоді —
Дали нічліг для їхніх стерплих тіл.


Він витирав із ніг дорожній пил...
Вона робила постіль із соломи...
Осел вже спав, звалився від утоми...
Туман котився впадинами піль...
...Аж раптом крик розрізав ніч навпіл!
Крик муки, породільної судоми!
І крик життя — невинний, несвідомий.
І спалах, що осяяв небосхил!

Холодний блиск віддалених світил
Не міг здолати темряви нічної...
Та був вертеп, а у вертепі — двоє,
Яким лишитись разом стало сил.
Над мирним сном юдейських міст і сіл
Зійшла зоря, що стала провідною, —
Над тим вертепом, де сховались двоє,
Де третім став для них Еммануїл.

А то ж було, що вже й не стало крил,
Що він її вже думав відпустити:
Хіба отак народжуються діти?
Він знав, що ні, хоча й не старожил...
Жував солому золотавий віл,
Аж вбігли пастухи... О, Божий світе!
Від їхніх слів хотілося радіти
І йти вперед крізь полум'я горнил!

Він згадував свій сумнів, мов кукіль,
І ангела вві сні чудні глаголи...
Вона — страхи, що шпильками кололи,
І ті слова, що мовив Гавриїл...
О, материнських сліз блаженна сіль,
Як ти лікуєш всі жалі і болі!
Дитя — у яслах, наче на престолі,
Що значить: з нами Бог, Еммануїл.

понеділок, 10 липня 2017 р.

ТРАВА




Я долілиць лежу, і душа моя ледь жива,
Зрешечені груди, контужена голова...
Я солдат, і моя історія не нова...
Чую свій пульс, як непевна його крива.
Він збивається і тремтить, але ще трива.
Я заплющую очі, вимовляю якісь слова...
Забуваючи всі обов'язки і права,
Раптом чую! Я чую, як тихо росте трава.

Росте крізь шари століть і шари кісток,
Крізь руїни церков, крізь іржаві черлені щити.
Росте крізь червону глину і крізь пісок,
Крізь поклади руд, крізь дороги і крізь мости,
Крізь кожен камінчик і кожен опалий листок.
Росте крізь усе, крізь що тільки можна рости!
Я згадую, як, відчуваючи кожен крок,
В дитинстві любив босоніж по ній іти...

Із тріском і хрустом, мов цвяхи ідуть крізь жерсть,
Стебла скриплять, пробиваючи чорну твердь.
Треться об шкіру холодна зелена шерсть:
То ось ти яка на дотик — солдатська смерть!
Я чую рух соків в нутрі трав'яних осердь —
Циклічна калейдоскопова круговерть.
Росяні хвилі затоплюють душу вщерть,
Пам'ять лежить на дні, перевернута шкереберть.

Трава розмовляє десятками мертвих мов,
Лоскоче долоні, як дикий зелений кіт,
Тримає мене, як досвідчений птахолов,
Притягує тіло, неначе живий магніт.
Трава сповиває від тім'я до підошов,
Лягає під щоки, під ребра і під живіт.
І я — вже не я, а старий прокажений Йов,
Здається, що я лежу тут вже сотні літ.

Трава все росте, все звивається, як змія.
Рідна моя, солодка моя, гірка моя!
Смарагдова повінь, веселкова течія...
Її малахітове сонце мені сія.
Нібито поруч, і раптом вже десь здаля
Кличе мене, називаючи на ім'я.
В обіймах трави засинаю колишній я.
Крізь зелень її волосся просвічує чорна земля!

Між райським блаженством і адовим забуттям,
Між сухістю спраг і насиченістю оском,
Між згорбленим старцем і випещеним дитям,
Завжди ростиме трава — як земний закон —
Останній рубіж між могилою і життям,
Останній кордон між оазисом і піском.
Я — сплутаний непомітно її виттям,
Приречений на загибель Лаокоон.

Траво, не тримай, не трави мене, не трощи,
Не прошивай навиліт м'язи мої й хрящі,
Не кидай в гарячку вдень і в мороз вночі!
Піт і роса — холодні мої хлющі...
Хай в саван мене загорнуть твої плющі,
Нехай мене відспівають твої хрущі!
Скоро повіють вітри, підуть осінні дощі,
Завершуючи наді мною останні плачі...

...Але навесні, як розтануть усі сніги,
В ті самі поля — чорні, мов після пожеж,
Я повернуся повний життя й снаги.
Я і трава — відтепер, це одне і те ж.
Хтось пройде по мені, хтось ляже в мої луги:
Чуєш мене, ти теж колись проростеш!
Коли упадеш у мене, віддавши усі борги,
І почуєш, як тихо росте трава — через тебе теж.

понеділок, 20 лютого 2017 р.

ПОСЛАННЯ УСІМ ЖИВИМ

Життя вимагає руху
Арістотель

Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ
І. Багряний


Я ніяк не бажаю спинитись напівшляху,
Передчасно зробившись ображеним і старим,
Перецвівши у самовпевненість і пиху,
І забувши, як відчувати себе живим!


Проза буднів одна — педантичний порядок букв.
Добираю до кожного слова по кілька рим —
Обираю найкращу, її досконалий звук
Дозволяє мені відчувати себе живим.


А для чого ще дихати, пити оскому днів,
І купатися в травах, захоплено, як дитя?
Щоб якоїсь хвилини мурахами в сивині
Пригадати, впізнати, спіймати в собі життя!


Проти течії — хвилі, судоми і хижаки,
Бо гартунок людини ніколи й не був простим.
Та усі мої рани, усі мої синяки
Помагають мені відчувати себе живим.


І людина біжить понад прірвою у житах,
І не знає, чи вдасться зробити наступний крок.
Та оця небезпека, напевно, і є — життя,
І немає славнішого фінішу, ніж стрибок.


А тоді, як затрусить і кине у чорний вир,
Розтечеться свідомістю опіум забуття,
Дай Господь, не забути в тумані земних зневір,
Що не смерть є кінцем, а безцільне нудне життя.


Дай Господь, всім незламним — високий веселий дух,
А свободолюбивим — дай обрії верховин!
І усім — зрозуміти: життя — безперервний рух,
Тільки в русі можливо відчути себе живим.


Я ніяк не бажаю спинитись напівсльозі,
Хоч на лінії опору буде і крим і рим…
У салюті веселки, в глибоких басах грози —
Я читаю Господнє послання усім живим.


І вчергове упавши, тамуючи гострий біль,
Пропустивши крізь вуха насмішку чи співчуття,
Засміюся, втамую тремтіння гарячих жил —
І на цьому контрасті осмислю в собі життя!

четвер, 16 лютого 2017 р.

ОКЕАН



Іноді я уявляю, як після якогось нещасного інциденту,
Наприклад, стихійного лиха, аварії чи теракту,
Всі спогади раптом гуснуть до концентрованості моменту —
Останнього конвульсійного подиху перед інфарктом.

І раптом життя — то один міліметр на циферблаті,
Де гострим мечем нависає секундна стрілка.
Усе, що ти встиг подумати і сказати,
Усі твої мрії — один міліметр і тільки...

Іноді я уявляю, як після якоїсь виснажливої хвороби,
Одної із тих, від якої немає дієвих ліків,
Повільно холоне, знекровлюється утроба,
Стихає щоденна мука, сягнувши піку.

Остання секунда сповільнюється і тане,
Як кадр, на якому заклинило кіноплівку,
Спалахує і лишається попелом на екрані:
Від тебе — самі уламки, від інших — уривки.

Немов жалюзі, хтось закриє тобі повіки,
І скаже останні слова, що ти усвідомиш,
Перш ніж провалиться в темне німе «навіки»,
Твоя невагома, розділена з тілом свідомість.

А далі уява, відходячи від шаблонів,
Типу ангелів з крилами, світла в кінці тунелю,
Розбудить тебе чимось лагідним і солоним,
Немов прохолодні хвилі ранішньої купелі.

Розплющиш повіки — то море тебе колише,
То небо на тебе дивиться синьооко...
Ти просто лежиш на хвилях. Та ти вже не той, колишній.
Свідомість твоя — то море, незміряне і глибоке.

Твій розум не знає кордону і горизонту,
Твої почуття оголено непорочні.
Свобода — з правого борту, свобода — з лівого борту,
Свобода морем хлюпоче, у грудях клекоче.

Поряд з тобою на хвилях — мільйони інших —
Нагі, аж прозорі, як море, зеленуваті.
Ні страху немає більше, ні сорому — більше,
Не треба нічого згадувати чи забувати.

Тут все до нюансу вивірено, до йоти —
Жодної фальші, жодного дисонансу.
Більше немає «за» і немає «проти»,
Бо зло і добро досягнули свого балансу.

Надія і віра більше не мають змісту,
Знаки питання вирівнюються в окличні.
Ти і мільйони інших — одна особистість,
Вчора, сьогодні й завтра — єдина вічність.

Хвилі цілують тіло, хвилі цілують душу,
І небо засвічує зорі, і штиль шепоче.
Якась ейфорія — водночас шалена і непорушна —
Тебе огортає всесильно і остаточно.

Дивує об'ємом усе, що здавалося досі плоским:
То простір індіго — без виміру і догани.
Значить — ти став нейроном Божого мозку,
Краплею предковічного Океану!

пʼятницю, 10 лютого 2017 р.

Спокуси пророків. МЕСІЯ

Ісус же мовчав (Мт.26:63)


«Хто вдарив Тебе, Ісусе?
Коли ти пророк, скажи!»
Лукаві слова-спокуси
Звивалися, як вужі.

«Ану, покажи нам чудо!»
«Ну, де твоя сила, де?»
Пекучий цілунок Юди...
Петро, що з подвір'я йде...

Ворота скриплять зрадливо,
Служниця мете сміття...
От-от заспіває півень,
Про спізнене каяття.

«Хто вдарив тебе?» — крізь грати
Лунав безсоромний сміх.
Він мусив тепер мовчати,
Хоч знав імена усіх.

Такий вже закон пророчий —
Незмінний для всіх епох —
Говориш не те, що хочеш,
А те, що говорить Бог.

І страшно, коли в аннали
Чужих беззаконних справ
Історики записали,
Мов вирок: «Господь мовчав!»

Не спиться жоні Пилата...
Не стримує сліз Петро...
У Юди душа кудлата,
І срібло пече нутро...

Гуляв по подвір'ю вітер,
Від ватри рідів димок...
Зневажений і побитий,
Могутньо мовчав Пророк!


вівторок, 7 лютого 2017 р.

ХОЛОД

Winter is coming («GoT»)


Вчися любити холод  вічнопрозору тишу,
Там, де колюча крига сковує сині плеса,
Там, де в руїнах храму, чуєш, в забутих нішах 
Сам преподобний вітер править холодну месу.

Може, це панахида? Може, вона про тебе?
Може уже снігами смерть застеляє постіль?
Ляжеш посеред степу, ген, під відкритим небом,
Білою пеленою вітер покриє кості...

Хто ти  купець чи злодій, лицар, лихвар, приблуда?
Холод усіх рівняє  гроші, мечі, клейноди...
В цій крижаній пустелі  всі ми звичайні люди.
Тільки одне важливо  в кого яка порода!

Перші  які здаються, завтра  вони вже трупи,
Другі  які звіріють, робляться хижаками,
Треті  згубивши гідність, ладні за миску супу
Хоч би й самому чорту креслити пентаграми...

Є ще одна порода, рідкісна, чистокровна 
Ті, що своєю кров'ю платять за перемогу.
Їхня відвага  щира, молодість  невгамовна.
Їхні шляхи відомі тільки Самому Богу...

Холод  жорстокий вчитель. Виживуть  досконалі!
Спинишся  захолонеш, кров скам'яніє в жилах...
Воля і небезпека  дві сторони медалі,
Відданість і ненависть  дві нездоланні сили.

Вчися любити холод, жити вогнем утроби.
Може й тобі заграють «Пісню вогню і льоду»...
Знай, що тебе зустрінуть траури і жалоби,
Тільки на тепле місце не проміняй свободу!