Розкришувався
графітом,
Затуплювався,
помилявся,
Плутав порядок
літер...
Ти торкався мене
металом ―
Обережно, але глибоко.
Нові вірші, як
перші кроки.
І хоча у полоні сталі
Виживати було
непросто,
Я погодився на печалі,
Не просив, щоби
Ти спинився.
Я хотів написати
знаки
Для яких
народився.
Невідома tabula rasa…
Та не раз у кінці
сторінки
Перекреслював
учорашнє.
І коли опускався
вечір,
Починалось усе
спочатку.
Залишались трикрапки...
Шматував
непотрібні вірші
І казав собі:
досить муки!
Але раптом Ти
взяв мій відчай
У Свої досконалі
руки!
Проникав у нутро
вогненно
Крізь тонке
дерев’яне тіло.
І, здавалось,
саме натхнення
У моєму єстві
горіло.
Я творити не міг
без Тебе!
Ось у чому моя посвята
―
Я народжений
Словом неба
До пергаменту душ
торкатись!
Від тертя стане
серцю жарко
І слова потечуть
рікою!
І останню болючу крапку
Ти — як Автор — поставиш
мною.