Я долілиць лежу, і душа моя ледь жива,
Зрешечені груди, контужена голова...
Я солдат, і моя історія не нова...
Чую свій пульс, як непевна його крива.
Він збивається і тремтить, але ще трива.
Я заплющую очі, вимовляю якісь слова...
Забуваючи всі обов'язки і права,
Раптом чую! Я чую, як тихо росте трава.
Росте крізь шари століть і шари кісток,
Крізь руїни церков, крізь іржаві черлені щити.
Росте крізь червону глину і крізь пісок,
Крізь поклади руд, крізь дороги і крізь мости,
Крізь кожен камінчик і кожен опалий листок.
Росте крізь усе, крізь що тільки можна рости!
Я згадую, як, відчуваючи кожен крок,
В дитинстві любив босоніж по ній іти...
Із тріском і хрустом, мов цвяхи ідуть крізь жерсть,
Стебла скриплять, пробиваючи чорну твердь.
Треться об шкіру холодна зелена шерсть:
То ось ти яка на дотик — солдатська смерть!
Я чую рух соків в нутрі трав'яних осердь —
Циклічна калейдоскопова круговерть.
Росяні хвилі затоплюють душу вщерть,
Пам'ять лежить на дні, перевернута шкереберть.
Трава розмовляє десятками мертвих мов,
Лоскоче долоні, як дикий зелений кіт,
Тримає мене, як досвідчений птахолов,
Притягує тіло, неначе живий магніт.
Трава сповиває від тім'я до підошов,
Лягає під щоки, під ребра і під живіт.
І я — вже не я, а старий прокажений Йов,
Здається, що я лежу тут вже сотні літ.
Трава все росте, все звивається, як змія.
Рідна моя, солодка моя, гірка моя!
Смарагдова повінь, веселкова течія...
Її малахітове сонце мені сія.
Нібито поруч, і раптом вже десь здаля
Кличе мене, називаючи на ім'я.
В обіймах трави засинаю колишній я.
Крізь зелень її волосся просвічує чорна земля!
Між райським блаженством і адовим забуттям,
Між сухістю спраг і насиченістю оском,
Між згорбленим старцем і випещеним дитям,
Завжди ростиме трава — як земний закон —
Останній рубіж між могилою і життям,
Останній кордон між оазисом і піском.
Я — сплутаний непомітно її виттям,
Приречений на загибель Лаокоон.
Траво, не тримай, не трави мене, не трощи,
Не прошивай навиліт м'язи мої й хрящі,
Не кидай в гарячку вдень і в мороз вночі!
Піт і роса — холодні мої хлющі...
Хай в саван мене загорнуть твої плющі,
Нехай мене відспівають твої хрущі!
Скоро повіють вітри, підуть осінні дощі,
Завершуючи наді мною останні плачі...
...Але навесні, як розтануть усі сніги,
В ті самі поля — чорні, мов після пожеж,
Я повернуся повний життя й снаги.
Я і трава — відтепер, це одне і те ж.
Хтось пройде по мені, хтось ляже в мої луги:
Чуєш мене, ти теж колись проростеш!
Коли упадеш у мене, віддавши усі борги,
І почуєш, як тихо росте трава — через тебе теж.
