Мій батько мав
кузню, відвіку клепав плуги,
Підковував коней,
гострив бойові мечі.
А в рік, як до меж
підступилися вороги,
Узяв обладунки й
пішов у нічні дощі.
Мій батько мав довгу
бороду і косу.
Сміявся нечасто. Був
гордим і мовчазним.
Я бачив його
востаннє у ту грозу,
Як матір замкнула
двері важкі за ним.
Я згадую затишну
ласку кремезних рук,
Куточки очей, де у
зморшках ховався сум.
Розкотистий голос —
низький, хрипуватий звук,
Як батько в хмелі
заводив геройських дум.
Я згадую батькове
слово — важке, як сталь.
Карбоване й гостре,
як кожна з трофейних пік.
У ньому була дуже
чесна й проста мораль:
Завжди і в усьому
поводься як чоловік.
Коли ми з братами
вертали з хлопчачих битв —
Заюшені кров’ю,
пізнавши її на смак —
То знали, що
доведеться давати звіт:
Стояли за правду, чи
билися просто так...
Ми знали, що батько
подивиться як вогонь,
І поглядом тим
перевіриться кожен з нас.
А потім торкнеться
долонями наших скронь
І вкотре повторить
науку, стару, як час.
Він скаже: «Завжди пам’ятайте, мої сини,
Настане пора — ви
полинете, як птахи...
Та люди є люди:
донині від давнини
В житті є вовки, є
овечки і пастухи.
Вовки — то злочинці,
розбійники, різники...
Це їхня природа,
порода, свідомий шлях.
Овечки — усі, хто
знедолені і слабкі,
Хоч, власне, самі й
обирають щоденний страх.
Пастух — то дорога
відречення і офір,
Посвята живому і
вічному божеству...»
Тут батько спинявся,
клав руку на свій топір,
Руків’я меча чи
погладжував тятиву.
«А ще є
мисливці, — і голос його бринів,
І батькові очі
спалахували як гніт. —
Це ті, хто полює на
демонів і вовків,
Тримаючи в рівновазі
непевний світ!
Наш рід — то
мисливці, спрадавна і до кінця.
Хоч дехто й до
пастви знаходив в собі снаги...
Та
жоден із нас не корився, як та вівця,
А хижих між себе ми
нищили до ноги.
Тож виберіть вірно —
між посохом і мечем.
Ніколи нікому не
дайте себе в раби.
А бійтесь найдужче —
скотитись до тих нікчем,
Що тільки й живуть з
ненаситності та злоби!»
Ми виросли, кожен
летів на свої вогні.
Ніхто з нас не
зрадив ні роду, ні передань.
Ми, старші, пішли
подивитись в лице війні.
Найменший — осилив
дорогу святих страждань.
І в кожному
незнайомцеві на стежках
Завжди впізнавали
котрогось із чотирьох:
Чи лютого звіра, чи
бідного простака,
Чи брата по духу, чи
мужа, з ким ходить Бог.
Ми разом пізнали
глибини, наприклад, цю:
Немає страшніших у
праведному бою,
Ніж пастир, який
захищає свою вівцю,
Чи воїн, який
захищає свою сім’ю!
