Бог спить

 

Картина Івана Айвазовського

Бог спить. Богу сниться Едемський сад.
Історія світу відмотується назад.

Озвучене світло. Ословлена таїна.

Колиска творіння — бурхлива і голосна.

Громадяться гори, над твердю кипить вода…

У яслах Едему народжується Адам.

Початок дороги, мільйонів земних доріг.

І робляться перші кроки і… перший гріх.

І Бог запускає світ, як ручний верстат.

І тчеться живе полотно із надбань і втрат. 

І стукають кросна, як серце — ток-ток, ток-ток.

І човник щоразу вистрибує між ниток. 

То човен у морі — нависла над ним біда:

Громадяться хвилі, за бортом кипить вода.

Гребці знемагають, чоло заливає піт.

І тільки один Подорожній спокійно спить.

Громи торжествують, утробно гуркоче дно.

— Бог спить. Бог не чує. Невже Йому все одно?

— Ми гинемо нині! Хіба Він не бачить Сам?

— Коли Він так треба, то де Його чудеса?

Затоплює човен, та, зводячись на кормі,

Бог бачить не море, а бурю, яка в умі.

І замість пояснень на сотні людських питань, 

Бог каже до бурі: «Замовкни і перестань!»

Реквієм перемоги

 Пам'яті Романа Іллюка                    

Ілюстрація: Samira Yanushkova                    

Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ми —
Обвуглені згустки усіх непоправних втрат…
Спиняючи натиск нуртуючої пітьми,
Ми стали від неї чорнішими устократ.

Від темного горя, смоли безпросвітних днів
Ми наче померли — лишилися інші ми…
Усе затопило, і місто стоїть на дні,
Полоще спустошені вулиці та доми.

І як нам тепер, відвикаючи від зими,
Навчитися жити з жалобою на плечі?
Коли все скінчилось, лишилися тільки ми —
Герої, безбатченки, вдови та втікачі.

Ще жоден із шрамів нітрохи не відболів,
Усе ще відлунням відгукуються громи…
На кожному кроці — могили знайомих слів,
Щоб їх памʼятати, лишилися тільки ми.

Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ви.
Здається, позаду — підвали і бліндажі...
Вдихай цю свободу, народжуйся і живи
За всіх, хто загинув на східному рубежі.

Краса не врятує світу

Ілюстрації: Sébastien Blondet            

Він каже: «Краса не врятує світу, не треба драми…
Коли щось його і врятує — це наші потворні шрами,

Це наші масні обличчя, це наші відмерзлі пальці,
Це руки, які не звикли боятись брудної праці».

Він каже: «Краса не врятує світу — це все дурниці.
Ти просто поглянь уважно у наші сухі зіниці:

Чи бачив десь стільки люті, безжальності, злої іскри?
У них застигають смерті, гримаси і обеліски».

Він каже: «Краса не врятує… Це давня безглузда мантра.
Я знаю той факт, що світу для когось не стане завтра —

Йому би ще тільки жити, у нього дружина й діти…
А потім цю чорну пам‘ять, куди, поясни, подіти?»

«Врятує чи не врятує, — перечу йому, — хто знає?
Краса — я в одному певний — це те, що нас відрізняє.

Аж поки на полі бою, де бісяться нечестиві,
Герої стоять стіною — потріпані і красиві».

«Аж поки, — кажу, — спиняють об себе ворожі орди,
Шоломи — то їхні німби, а шрами — то їхня гордість.

Вони — між пітьмою й світлом остання застава, й, може,
Краса не врятує світу, та світ без краси не зможе».

«Де пекла вогненний подих не здатний їх спопелити,
Виходять нові Геракли, Тезеї та Іпполіти.

З них потім, — кажу, — напишуть Джоконду і Персіваля.
Краса не врятує світу, вона уже врятувала!»

ЛЮТИЙ

 

Іс.63

Місяць лютий триває вже більше року —
Не підвладний ні воїну, ні пророку.

Лютий звір на кордоні — залізні ікла.
Люті грози за вікнами — ми вже звикли.  

Люті ночі без просвіту і без вісті.
Люті птиці — загибель у їхнім свисті. 

Лютий холод — аж стигнуть тіла і душі.
Чорні тіні лягають на дні грядущі...

Лютий біль, що смолою повзе під шкіру.
Лютий страх, що скресає об люту віру.

І виходить нарешті з тюрми Прокруста
Люта правда — нага і вогненноуста.

І лютує стрімка, як бурхливі води,
Знавісніла від крові жага свободи.

І серця присягають, немов востаннє,
Відчуваючи люте, як смерть, кохання.

Лютий року, ти видався надто лютим!
Нам ніколи не вдасться тебе забути.

Наші нігті заточені, зуби — стерті.
Наша пам'ять — вино із чавила смерті.

У чавилі ненависть була страшною.
Наші шати червоні вином-війною.

Наші мирні забави — давно забуті.
Наша помста — від грізного Бога люті!

СКІЛЬКИ

Фото: libkos           

Боже, скільки світла в цій темряві, скільки краси!
Всюди бачу розчулені очі, чую зірвані голоси...
Всі як один — незламні: не вір, не бійся і не проси.

Скільки правди у кожному слові, в кожному подиху — правоти!
Ясно із перших порухів — хто зрадники, хто брати.
Звісно, нас можна вбити, та годі — перемогти.

Боже, скільки вогню в цьому холоді, скільки тепла!
Скільки пішли босоніж дорогами битого скла!
В тих, що горіли найдужче, на місці сердець — зола...

Скільки гарячих дотиків, скільки рішучих лиць!
Скільки далеких всесвітів раптом переплелись!
Скоро ми зовсім забудемо, якими були колись.

Боже, скільки в цій втомі впертості, скільки снаги!
Хай би й пітьма — хоч око виколи — навкруги...
Вулицями й окопами тихо ідуть сніги...

Скільки ще треба пороху, скільки ще треба стріл?
Першим — тримати лінію, другим — тримати тил.
Щоб затулити виломи — скільки ще треба тіл?

Боже, скільки у цій непевності твердості та надій!
Поки ще можеш дихати — рухайся і радій!
Кожен, хто не вертається, лишиться молодий.

Скільки ще болем дихати, скільки ковтати сіль?
Скільки ударів винести, завданих звідусіль?
Скільки в руках знеможених ще надлюдських зусиль?

Мантра дому

Ми один одному — стіни,
Ми один одному — вікна,
Ми один одному — крівля,
Ми один одному — дім!

В порох зітріть наші стіни,
В друзки зметіть наші вікна,
В попіл спаліть нашу крівлю,
Ми один одному — дім!

Стінами стануть обійми,
Вікнами стануть зіниці,
Крівлею стануть долоні,
Ми один одному — дім!

Разом — немов за стіною,
Кожен — вікно у надію,
Всюди — притулок під дахом,
Ми — один одному дім!

Ми один одному — захист,
Ми один одному — світло,
Ми один одному — сила,
Ми один одному — дім!

БОЖЕВІЛЛЯ

Так минають останні дні мого земного заслання:
Ліжко, стілець, вікно, важкі передсмертні зітхання...

Чашка з водою, Біблія, кактус на підвіконні...
Все це — останні земні супутники мого безсоння.

Мама приходить глянути, чи я ще живий,
Чи не передумав вмирати,
Чи тепла у мене ковдра,
Чи обручі́ не тиснуть на голові,
Чи не розхиталися віконні ґрати...
Мама ні в чому не винна, мама ласкава і добра.

Руки її — пахнуть фіалками і дощем,
Очі її — сяють зорями Оріону.
Вона, мов ріка, що крізь мене тече,
Тільки вода в ній чомусь солона...

Мама не винна, що вітрами зірвало дах,
Що позападали вікна в віконниці,
Пересохли одвірки.
Що оселився в домі чорний кістлявий страх,
Розтікся плітками по всій околиці,
Проник до останньої дірки.

Мама не винна, що мені захотілось вмирати,
Що віра програла у битві з думками,
Що перемога втратила будь-який сенс...
Совість моя — утомлений екстрасенс,
Який не торгується більше ні з пеклом, ні з небесами,
Лише викликає демонів моєї розплати...

Вдень все пливе за звичайним руслом,
Повітря в кімнаті пахне збродженим суслом.
На сніданок — світанок,
На обід — моклобемід,
На вечерю — суха мадера,
А вночі — мовчи!

Вночі мене обступають холодні стіни,
З-під килима проступають голодні тіні,
Всю ніч павуки снують своє павутиння...

А я вже навіть боятися їх не вмію...
Нічого не відчуваю, навіть надії.
Хочеться тільки зімкнути вії.

Вранці риплять завіси — звук рятівний,
Раптом розходяться штори, впускають проміння, 
Стіни стають на місце, зникають тіні...
То мама приходить глянути, чи я ще живий.