Картина Івана Айвазовського
Історія світу відмотується назад.
тут конденсується дух
Картина Івана Айвазовського
Пам'яті Романа Іллюка
Ілюстрація: Samira Yanushkova
Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ми —
Обвуглені згустки усіх непоправних втрат…
Спиняючи натиск нуртуючої пітьми,
Ми стали від неї чорнішими устократ.
Від темного горя, смоли безпросвітних днів
Ми наче померли — лишилися інші ми…
Усе затопило, і місто стоїть на дні,
Полоще спустошені вулиці та доми.
І як нам тепер, відвикаючи від зими,
Навчитися жити з жалобою на плечі?
Коли все скінчилось, лишилися тільки ми —
Герої, безбатченки, вдови та втікачі.
Ще жоден із шрамів нітрохи не відболів,
Усе ще відлунням відгукуються громи…
На кожному кроці — могили знайомих слів,
Щоб їх памʼятати, лишилися тільки ми.
Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ви.
Здається, позаду — підвали і бліндажі...
Вдихай цю свободу, народжуйся і живи
За всіх, хто загинув на східному рубежі.
Іс.63
Місяць лютий триває вже більше року —
Не підвладний ні воїну, ні пророку.
Лютий звір на кордоні — залізні ікла.
Люті грози за вікнами — ми вже звикли.
Люті ночі без просвіту і без вісті.
Люті птиці — загибель у їхнім свисті.
Лютий холод — аж стигнуть тіла і душі.
Чорні тіні лягають на дні грядущі...
Лютий біль, що смолою повзе під шкіру.
Лютий страх, що скресає об люту віру.
І виходить нарешті з тюрми Прокруста
Люта правда — нага і вогненноуста.
І лютує стрімка, як бурхливі води,
Знавісніла від крові жага свободи.
І серця присягають, немов востаннє,
Відчуваючи люте, як смерть, кохання.
Лютий року, ти видався надто лютим!
Нам ніколи не вдасться тебе забути.
Наші нігті заточені, зуби — стерті.
Наша пам'ять — вино із чавила смерті.
У чавилі ненависть була страшною.
Наші шати червоні вином-війною.
Наші мирні забави — давно забуті.
Наша помста — від грізного Бога люті!
Фото: libkos
Боже, скільки світла в цій темряві, скільки краси!
Всюди бачу розчулені очі, чую зірвані голоси...
Всі як один — незламні: не вір, не бійся і не проси.
Скільки правди у кожному слові, в кожному подиху — правоти!
Ясно із перших порухів — хто зрадники, хто брати.
Звісно, нас можна вбити, та годі — перемогти.
Боже, скільки вогню в цьому холоді, скільки тепла!
Скільки пішли босоніж дорогами битого скла!
В тих, що горіли найдужче, на місці сердець — зола...
Скільки гарячих дотиків, скільки рішучих лиць!
Скільки далеких всесвітів раптом переплелись!
Скоро ми зовсім забудемо, якими були колись.
Боже, скільки в цій втомі впертості, скільки снаги!
Хай би й пітьма — хоч око виколи — навкруги...
Вулицями й окопами тихо ідуть сніги...
Скільки ще треба пороху, скільки ще треба стріл?
Першим — тримати лінію, другим — тримати тил.
Щоб затулити виломи — скільки ще треба тіл?
Боже, скільки у цій непевності твердості та надій!
Поки ще можеш дихати — рухайся і радій!
Кожен, хто не вертається, лишиться молодий.
Скільки ще болем дихати, скільки ковтати сіль?
Скільки ударів винести, завданих звідусіль?
Скільки в руках знеможених ще надлюдських зусиль?
Ми один одному — стіни,
Ми один одному — вікна,
Ми один одному — крівля,
Ми один одному — дім!
В порох зітріть наші стіни,
В друзки зметіть наші вікна,
В попіл спаліть нашу крівлю,
Ми один одному — дім!
Стінами стануть обійми,
Вікнами стануть зіниці,
Крівлею стануть долоні,
Ми один одному — дім!
Разом — немов за стіною,
Кожен — вікно у надію,
Всюди — притулок під дахом,
Ми — один одному дім!
Ми один одному — захист,
Ми один одному — світло,
Ми один одному — сила,
Ми один одному — дім!
Так минають останні дні мого земного заслання:
Ліжко, стілець, вікно, важкі передсмертні зітхання...
Чашка з водою, Біблія, кактус на підвіконні...
Все це — останні земні супутники мого безсоння.
Мама приходить глянути, чи я ще живий,
Чи не передумав вмирати,
Чи тепла у мене ковдра,
Чи обручі́ не тиснуть на голові,
Чи не розхиталися віконні ґрати...
Мама ні в чому не винна, мама ласкава і добра.
Руки її — пахнуть фіалками і дощем,
Очі її — сяють зорями Оріону.
Вона, мов ріка, що крізь мене тече,
Тільки вода в ній чомусь солона...
Мама не винна, що вітрами зірвало дах,
Що позападали вікна в віконниці,
Пересохли одвірки.
Що оселився в домі чорний кістлявий страх,
Розтікся плітками по всій околиці,
Проник до останньої дірки.
Мама не винна, що мені захотілось вмирати,
Що віра програла у битві з думками,
Що перемога втратила будь-який сенс...
Совість моя — утомлений екстрасенс,
Який не торгується більше ні з пеклом, ні з небесами,
Лише викликає демонів моєї розплати...
Вдень все пливе за звичайним руслом,
Повітря в кімнаті пахне збродженим суслом.
На сніданок — світанок,
На обід — моклобемід,
На вечерю — суха мадера,
А вночі — мовчи!
Вночі мене обступають холодні стіни,
З-під килима проступають голодні тіні,
Всю ніч павуки снують своє павутиння...
А я вже навіть боятися їх не вмію...
Нічого не відчуваю, навіть надії.
Хочеться тільки зімкнути вії.
Вранці риплять завіси — звук рятівний,
Раптом розходяться штори, впускають проміння,
Стіни стають на місце, зникають тіні...
То мама приходить глянути, чи я ще живий.