пʼятниця, 18 квітня 2025 р.

Не сьогодні

 


На мене полює смерть — воронá труна.
Віднині я — синій ліс, я — руда стіна,

Я — камінь на роздоріжжі важкий і тихий.
Як смерть пролітає, не рухайся і не дихай!

Смерть тягне до мене руки — бліда біда.
Між мною і домом — холодна стрімка вода,

Між мною і світлом — глибока могильна яма,
Між мною і смертю — тонка металева брама.

Смерть нагло мене огортає — німа пітьма.
Тепер я — блакитний сніг, крейдяна зима,

Я — темно-зелений мох на корі дубовій.
І що протиставити смерті, окрім любові?

І чим присягнути любові, окрім жаги?
Тоді, як життя відбувається навкруги,

Проноситься повз у небаченій круговерті,
Лишається тільки чимдуж опиратись смерті.

Бо смерть виринає з хмар, з-під крила орла!
І я вже — дорожній пил, я — густа імла,

Я — чорне болото, я — бура ведмежа вовна.
Смертельна гонитва — неспинна і невгамовна.

Я знаю, що зрештою кожного дожене...
Та тільки — не тут, не сьогодні і не мене!

Чи кине в пітьму, чи введе у сади Господні?
Ми кажемо смерті: «Візьми нас, та не сьогодні!

Сьогодні спини не наш, а ворожий плин.
Хай ворог відчує твій подих — їдкий полин,

Побачить у небі сліди твої пурпурові,
Нехай захлинеться своєю ж жагою крові!

Чатуй же на нього в траві, з-під ріллі-землі.
Спали його вщерть, поховай його у золі!

Нехай не втече, не сховається у безодні.
Колись пожалій його, смерте, та не сьогодні!»

вівторок, 11 лютого 2025 р.

Катехиза війни


Навкруги — тектонічні розломи часу,
Ми щораз завмираємо на межі.
Ми на відстані ділимо хліб і чашу —
У підвалі, у сховищі, в бліндажі.

Літургія прощань на порозі дому.
Євхаристія бою, де кров і плоть.
Катехизу війни, досі невідому,
Нам невпинно читає сумний Господь.

І хоча наша віра здвигає гори,
Як гірчичне зерно, пробиває твердь,
Ми охрещені в спільне холодне горе,
В незворотну щоденну Господню смерть.

Тилових панахид велелюдна тиша.
Фронтова відчайдушна єктенія.
Та лорика найревніша, найсвятіша,
Де вона промовляє його ім'я.

Замість чоток в кишені лежать патрони:
«Дай нам нашого гніву на кожен день!»
В капеланів на місці хрестів жетони
І зіяючі рани на пів грудей.

А пітьма нескінченна, пітьма бездонна,
А пітьма позбавляє їди і сну…
Колихає дитину земна Мадонна,
Загорнувши у піксельну пелену.

Виростає дитя, проступають стигми,
В сина — батькові вилиці і чоло.
А Господь все читає слова керигми,
Де нарешті любов подолає зло.

неділя, 27 жовтня 2024 р.

Мова ворожнечі



Як тиша спадає на вулиці і двори,

Не треба мовчання, прошу тебе, говори.

Про те, як ведеться, про те, як завжди буває.

Спілкуйся зі мною про те, що тебе вбиває.

 

Про те, що тебе випалює до кісток.

Про те, що весь час заганяє тебе в куток.

Про кожен ковток розпеченого заліза.

Про кожну шрапнель, що під шкіру тобі залізла.

 

Спілкуйся зі мною про наші лихі часи.

Про те, що тобі говорять твої голоси.

Можливо, я не зрозумію з першого разу —

Повторюй мені, що саме доводить тебе до сказу.

 

Нагадуй мені про морок твоїх зіниць.

Про те, скільки в них поховано таємниць.

Про цю порожнечу, якої ми ще не знали.

Описуй цю прірву, що сталася поміж нами.

 

Де правда зійшла на пси, а брехня — жива, 

Де від лицемірства розколюється голова,

Де сміх і скорбота — звичайні буденні речі,

Спілкуйся зі мною мовою ворожнечі.

 

Спілкуйся зі мною про власні нічні жахи.

Про те, як невідворотно у вирій летять птахи,

Порушуючи незаконно державні межі.

Розказуй мені про вибухи і пожежі.

 

Про сповнені кров'ю вирви оцих степів.

Про ці терикони, що складені з черепів.

Про те, як ворожі стріли численні і всевидющі.

Як в ирій невідворотно відходять душі.

 

Про те, як вони підіймаються з мертвих тіл,

Дивуються власній прозорості й висоті,

Летять крізь пітьму, що озлоблена і запекла,

Порушуючи кордони земного пекла.

 

Розказуй мені, пояснюй мені, кричи

Про те, як від бою втомилися навіть мечі.

Про кратери болю і гори людського гніву.

Про зерна війни, що засіяли нашу ниву.

 

Забувши про всі пристойності, говори

Про тих, хто іде нагору і хто згори.

Про тих, хто віддав себе, і в кого не стало духу.

Про тих, хто піклується тільки про власну дупу.

 

Про тих, хто почесний сан і високий чин.

Про тих, хто лишився сам і пішов ні з чим.

Про тих, хто дрібні лакеї, і хто ізгої.

Про тих, хто збирає скарби на чужому горі.

 

Про тих, хто не має ні шансів, ні прав, ні слів.   

Про тих, хто пристосувався і уцілів.

Про тих, хто зневажив безпеку і став на чати.

Розказуй, а я буду слухати і мовчати. 

 

Картай моє заніміння і забуття. 

Мій страх не вартує жодного співчуття.

Показуй мені власні шрами-дереворити.

Навчи дивитися в очі і говорити.

 

Про світло, яке ми забули уже давно.

Про віру, яка воскресає усе одно.

Про власну потворну слабкість, мерзенну ницість.

Про сором провини, що серце нещадно нищить.

 

Про скелю офіри під прапором самоти.

Про те, що когось із нас ще можливо спасти

Розмовою, що подібна до кровотечі,

Єдиною чесною мовою — мовою ворожнечі.

 

 

середа, 10 січня 2024 р.

Бог спить

 

Картина Івана Айвазовського

Бог спить. Богу сниться Едемський сад.
Історія світу відмотується назад.

Озвучене світло. Ословлена таїна.
Колиска творіння — бурхлива і голосна.

Громадяться гори, над твердю кипить вода…
У яслах Едему народжується Адам.

Початок дороги, мільйонів земних доріг.
І робляться перші кроки і… перший гріх.

І Бог запускає світ, як ручний верстат.
І тчеться живе полотно із надбань і втрат. 

І стукають кросна, як серце — ток-ток, ток-ток.
І човник щоразу вистрибує між ниток. 

То човен у морі — нависла над ним біда:
Громадяться хвилі, за бортом кипить вода.

Гребці знемагають, чоло заливає піт.
І тільки один Подорожній спокійно спить.

Громи торжествують, утробно гуркоче дно.
— Бог спить. Бог не чує. Невже Йому все одно?

— Ми гинемо нині! Хіба Він не бачить Сам?
— Коли Він так треба, то де Його чудеса?

Затоплює човен, та, зводячись на кормі,
Бог бачить не море, а бурю, яка в умі.

І замість пояснень на сотні людських питань, 
Бог каже до бурі: «Замовкни і перестань!»



субота, 22 липня 2023 р.

Реквієм перемоги

 Пам'яті Романа Іллюка                    

Ілюстрація: Samira Yanushkova                    

Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ми —
Обвуглені згустки усіх непоправних втрат…
Спиняючи натиск нуртуючої пітьми,
Ми стали від неї чорнішими устократ.

Від темного горя, смоли безпросвітних днів
Ми наче померли — лишилися інші ми…
Усе затопило, і місто стоїть на дні,
Полоще спустошені вулиці та доми.

І як нам тепер, відвикаючи від зими,
Навчитися жити з жалобою на плечі?
Коли все скінчилось, лишилися тільки ми —
Герої, безбатченки, вдови та втікачі.

Ще жоден із шрамів нітрохи не відболів,
Усе ще відлунням відгукуються громи…
На кожному кроці — могили знайомих слів,
Щоб їх памʼятати, лишилися тільки ми.

Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ви.
Здається, позаду — підвали і бліндажі...
Вдихай цю свободу, народжуйся і живи
За всіх, хто загинув на східному рубежі.

субота, 22 квітня 2023 р.

Краса не врятує світу


Ілюстрації: Sébastien Blondet            

Він каже: «Краса не врятує світу, не треба драми…
Коли щось його і врятує — це наші потворні шрами,

Це наші масні обличчя, це наші відмерзлі пальці,
Це руки, які не звикли боятись брудної праці».

Він каже: «Краса не врятує світу — це все дурниці.
Ти просто поглянь уважно у наші сухі зіниці:

Чи бачив десь стільки люті, безжальності, злої іскри?
У них застигають смерті, гримаси і обеліски».

Він каже: «Краса не врятує… Це давня безглузда мантра.
Я знаю той факт, що світу для когось не стане завтра 


Йому би ще тільки жити, у нього дружина й діти…
А потім цю чорну пам‘ять, куди, поясни, подіти?»

«Врятує чи не врятує, — перечу йому, — хто знає?
Краса — я в одному певний — це те, що нас відрізняє.

Аж поки на полі бою, де бісяться нечестиві,
Герої стоять стіною — потріпані і красиві».

«Аж поки, — кажу, — спиняють об себе ворожі орди,
Шоломи — то їхні німби, а шрами — то їхня гордість.

Вони — між пітьмою й світлом остання застава, й, може,
Краса не врятує світу, та світ без краси не зможе».

«Де пекла вогненний подих не здатний їх спопелити,
Виходять нові Геракли, Тезеї та Іпполіти.

З них потім, — кажу, — напишуть Джоконду і Персіваля.
Краса не врятує світу, вона уже врятувала!»



неділя, 26 лютого 2023 р.

ЛЮТИЙ

 

Іс.63

Місяць лютий триває вже більше року —
Не підвладний ні воїну, ні пророку.

Лютий звір на кордоні — залізні ікла.
Люті грози за вікнами — ми вже звикли.  

Люті ночі без просвіту і без вісті.
Люті птиці — загибель у їхнім свисті. 

Лютий холод — аж стигнуть тіла і душі.
Чорні тіні лягають на дні грядущі...

Лютий біль, що смолою повзе під шкіру.
Лютий страх, що скресає об люту віру.

І виходить нарешті з тюрми Прокруста
Люта правда — нага і вогненноуста.

І лютує стрімка, як бурхливі води,
Знавісніла від крові жага свободи.

І серця присягають, немов востаннє,
Відчуваючи люте, як смерть, кохання.

Лютий року, ти видався надто лютим!
Нам ніколи не вдасться тебе забути.

Наші нігті заточені, зуби — стерті.
Наша пам'ять — вино із чавила смерті.

У чавилі ненависть була страшною.
Наші шати червоні вином-війною.

Наші мирні забави — давно забуті.
Наша помста — від грізного Бога люті!