пʼятниця, 14 травня 2021 р.

Мозолі війни



Поетів просять не згадувати про війну,
Принаймні, не говорити про вбитих солдат,
Принаймні, не називати їхніх імен...

Коли війна стає однією з щоденних справ,
Про неї починають говорити мовою цифр:
Три тисячі вбитих і дев'ять тисяч напівживих...

Коли війна може вбити у будь-яку мить,
Для неї вигадують щораз новий евфемізм:
Двохсотий вантаж, лінія розмежування, зона АТО...

Для того солдати придумують собі позивні —
Щоб смерть не дізналася їхніх справжніх імен
І пропустила їх у своєму блокноті страт.

Тому мирні жителі бояться говорити про смерть,
Щоб вона не почула і не прийшла у їхні доми,
Щоб вона не прийшла і не забрала їхніх дітей.

І телеведучі продовжують усміхатись до глядачів,
Вітати їх зі святами і говорити про кумедних панд,
Говорити про що завгодно, тільки не про війну...

Поступово приходить втома від злих вістей,
Клац — і спрацьовує запобіжник у голові.
Той, що захищає мозок від перегрівань.

Суспільство звикає до горя і до війни
Отак, як нога звикає до нового взуття,
Хоча спочатку воно натирає до мозолів.

Спочатку тебе взувають батьки, готуючи до шляхів.
Потім взувають політики, обіцяючи нове життя.
Останньою взуває смерть в невагомі картонні сабо.

Ті, хто торгує зі смертю, рідко бувають на передовій,
Вони розуміють, що війна — ненадійний бізнес-партнер,
Тому шлють кур'єрів, що мають найзашкарубліші мозолі...


2018

понеділок, 5 жовтня 2020 р.

Ікони



Ще був дитям, коли побачив сон:
Заходжу до бабусиної хати —
Боги на мене дивляться з ікон,
Такі страшні, що хочеться тікати.

На їхніх лицях карбувався гнів,
Безкомпромісний осуд за провини.
Людиноненависницьких богів
Той сон лишив у пам'яті дитини.

«Бог бачить все», «Бог знає всі діла»,
«То Бог тебе карає за дурниці»...
Бабуся те казала не від зла,
Та злі боги дивилися з полиці.

Як передгрозовий зчинявся грім,
«Бог свариться» — полохала бабуся.
Забувши гру, ховаючись у дім,
Я знав одне: що я Його боюся.

Той страх в душі гніздився шуляком,
Богошукання зводив до пробачень.
Господь не посміхається з ікон,
Господь з ікон хіба що тільки плаче...

Сумні святі чекають — хто в біді,
Кого спіткала темрява нежданна.
У них, немов у дзеркалі, тоді
Людина впізнає свої страждання...

Святі з ікон чекають каяття,
Меланхолійно схиленого серця...
Хіба ж людина плаче все життя?
Хіба Господь ніколи не сміється?

Я бачив різні храми і хрести,
Амвони, лави, треби і подоби...
Та скрізь — одні насуплені святі,
Як в тому сні, дивилися з-під лоба.

Аж якось, після довгої грози,
Як на шибках іскрилися краплини,
Як припадали пилом образи,
Я стрівся з Божим образом в людині!

Я відчував, коли Він говорив,
Прості слова в прискореному пульсі.
І раптом, як одне з буденних див —
Мені Господь з людини усміхнувся!

Той усміх стрепенув моє єство,
Невтішну душу — виснажену птаху.
І я збагнув велике торжество:
Любов не знає осуду і страху!

Чи й досі ласку стримує Закон?
Господь не посміхається з ікон...



понеділок, 31 серпня 2020 р.

Ностальгія



За морями, за кораблями,
За медузами під ногами,

За піщаними берегами —
Сумувати засмаглій шкірі.
Понеділки ідуть за нами,
Листопади ідуть за нами —
Волохаті голодні звірі.

Небо хмариться, небо сизе,
Білі хмари — немов валізи.
До побачення, літнє сонце!
Ми ховалися під карнізи,
Тонували шибки і лінзи...
Ти кувало нас, мов залізо,
У щоденній пекельній гонці.

Час неспішно лягти в покоси,
Їсти сонячні абрикоси,
Пити місячні аперолі...
Чайні роси, вологі коси,
На меди прилітають оси,
Зорепади віщують осінь,
Та для нас ще тепла доволі.

Запах стиглості, запах літа,
Світ танцює, як Кармеліта,
Перед ярим лицем Дажбога.
Sei bellissima! Dolce vita!
Donna, маревом оповита,
З павутиння, води і світла,
Непокрита і босонога.

В море падає дня жар-птиця,
Слід пір'їн по воді іскриться,
На зіницях танцює блиском.
Тануть всі незнайомі лиця,
Гріє плечі твоя правиця,
Нам обом в цю добу не спиться —
Ми давно не були так близько.

Рештки літепла, рештки свята,
Карнавальна хода строката,
Вечорова блаженна втома...
Тане в роті солодка вата,
Догорає тріскуча ватра.
Тут тривога гроша не варта 
Про тривогу згадаєш вдома.

Серце терпне, жага нестерпна,
Від проміння каміння тепле,
Остигає гаряча мрія...
Під ногою галузка репне,
Ніч цілюща і невичерпна,
Передсмертні години серпня
Називаються «ностальгія»...

пʼятниця, 17 липня 2020 р.

Мисливці




Мій батько мав кузню, відвіку клепав плуги,
Підковував коней, гострив бойові мечі.
А в рік, як до меж підступилися вороги,
Узяв обладунки й пішов у нічні дощі.

Мій батько мав довгу бороду і косу.
Сміявся нечасто. Був гордим і мовчазним.
Я бачив його востаннє у ту грозу,
Як матір замкнула двері важкі за ним.

Я згадую затишну ласку кремезних рук,
Куточки очей, де у зморшках ховався сум.
Розкотистий голос — низький, хрипуватий звук,
Як батько в хмелі заводив геройських дум.

Я згадую батькове слово — важке, як сталь.
Карбоване й гостре, як кожна з трофейних пік.
У ньому була дуже чесна й проста мораль:
Завжди і в усьому поводься як чоловік.

Коли ми з братами вертали з хлопчачих битв —
Заюшені кровю, пізнавши її на смак —
То знали, що доведеться давати звіт:
Стояли за правду, чи билися просто так...

Ми знали, що батько подивиться як вогонь,
І поглядом тим перевіриться кожен з нас.
А потім торкнеться долонями наших скронь
І вкотре повторить науку, стару, як час.

Він скаже: «Завжди памятайте, мої сини,
Настане пора — ви полинете, як птахи...
Та люди є люди: донині від давнини
В житті є вовки, є овечки і пастухи.

Вовки — то злочинці, розбійники, різники...
Це їхня природа, порода, свідомий шлях.
Овечки — усі, хто знедолені і слабкі,
Хоч, власне, самі й обирають щоденний страх.

Пастух — то дорога відречення і офір,
Посвята живому і вічному божеству...»
Тут батько спинявся, клав руку на свій топір,
Руківя меча чи погладжував тятиву.

«А ще є мисливці, — і голос його бринів,
І батькові очі спалахували як гніт. —
Це ті, хто полює на демонів і вовків,
Тримаючи в рівновазі непевний світ!

Наш рід — то мисливці, спрадавна і до кінця.
Хоч дехто й до пастви знаходив в собі снаги...
Та жоден із нас не корився, як та вівця,
А хижих між себе ми нищили до ноги.

Тож виберіть вірно — між посохом і мечем.
Ніколи нікому не дайте себе в раби.
А бійтесь найдужче — скотитись до тих нікчем,
Що тільки й живуть з ненаситності та злоби!»

Ми виросли, кожен летів на свої вогні.
Ніхто з нас не зрадив ні роду, ні передань.
Ми, старші, пішли подивитись в лице війні.
Найменший — осилив дорогу святих страждань.

І в кожному незнайомцеві на стежках
Завжди впізнавали котрогось із чотирьох:
Чи лютого звіра, чи бідного простака,
Чи брата по духу, чи мужа, з ким ходить Бог.

Ми разом пізнали глибини, наприклад, цю:
Немає страшніших у праведному бою,
Ніж пастир, який захищає свою вівцю,
Чи воїн, який захищає свою сімю!

вівторок, 14 квітня 2020 р.

Свята на самоті



Ви кажете, мовляв, ніколи у житті
Не ждали, що пройдуть свята на самоті?

Не вийти між людей в новенькому вбранні.
Не з'їхатись рідні на довгі вихідні.

Не з'їсти шашлика, не випити гуртом —
Ні радісних обійм, ні жартів за столом.

Не вибратися в ліс, у місто чи село,
До церкви, врешті-решт — коли таке було?

Коли таке було? А навіть на Різдво!
Де світло у хліві було лише для двох.

Або, коли в Христа засяяло лице 
Лиш троє на горі дивилися на це.

І навіть на ослі у натовпі осанн 
Між сотнями людей Ти можеш бути Сам.

Ти можеш бути Сам у маренні душі,
Як друзів зморить сон в саду на спориші.

Як вимовить в пітьмі, ховаючись в рядно,
Найвідданіший з них: "Я з Ним не заодно..."

В пустелі, на горі, прибитий до хреста —
Він був на самоті! А нам тепер — свята.

А нам тепер свята — ковбаси, пиріжки...
Від Пасхи до Різдва проносяться роки.

Міняються часи, а ми — які й були:
Не чуємо Христа за криками хвали.

Фарбуємо яйце і святимо хліби —
Нікуди не втекти від ситої юрби...

А тут прийшли свята, і раптом — ти один!
Роз'єднує людей всесвітній карантин.

Самотні йдуть жінки до гробу на зорі.
Самотні уночі без риби рибарі.

Самотня і пуста дорога в Еммаус.
Та тут мандрівникам являється Ісус!

І в горницю сумну, здолавши опір стін,
Являється Господь у їхній карантин!

А може, це наш шанс — хоча би раз в житті
Побути на свята з Христом на самоті?

Прийми цю тишу в дар, мовчи і говори.
Він виведе тебе за мури і двори.

До тої висоти, з якої видно храм.
До тої, де душа відкрита всім вітрам.

Де все таке дрібне — сири і балики,
А радість — прямо тут, на відстані руки.

І перш ніж Він Себе від тебе вознесе,
Від щастя не забудь вклонитися за все.

За кожен Божий день у ясності святій,
За тишу молитов, безлюдність літургій.

А раптом це таки полюбиться тобі —
І більше не підеш до ситої юрби?

Не кожен має дар — пізнати цю мету:
Ділити із Творцем вселенську самоту...

вівторок, 7 січня 2020 р.

Ad astra



Зірки міняють фаворитів —
Зірки небесні і земні...
Та є одна, яка в зеніті
Завжди всміхається мені!

Мій провідник. Моя оранта.
Який діоптр не візьми,
Вона — божественна константа
В рівнянні світла і пітьми.

Я рахував орбіти й кола,
Світил блукаючих хвости...
Але не бачив ще ніколи
Й ніде такої чистоти!

Небесних тіл криві маршрути —
Завжди далекі. Взагалі!
А ця зоря — от як збагнути
Її тяжіння до землі?

Її пов'язану природу
Із оним днем пророчих книг,
Із тим відділеним народом,
Що Яхве сяяв серед них.

Його вогонь спрадавна нищив
І був знаменням рятівним...
Та вже давно не сходив нижче!
То як же нам не йти за ним?

І ми йдемо до Палестини —
Я, Мельхіор і Балтазар.
Внизу — бархани і долини...
Вгорі — Гіади і Стожар...

Та найясніша — наша nova,
До неї в'ється караван.
Моя ти зоре світанкова,
Я вірний твій аль-дабаран!

Іду до тебе крізь безодню,
Лишивши східні береги...
Коли востаннє, як сьогодні,
На землю сходили боги?

Хто ж народився в ту зірницю?
Нащадок царської сім'ї?
Чому ж мені щоночі сниться
Дитя на сіні у рам'ї?

пʼятниця, 7 червня 2019 р.

ОБІЙМАЮ



Обіймаю дерево і траву.
Обіймаю землю — м'яку й живу.

Обіймаю глину — крихку й руду.
Обіймаю срібну гірську руду.

Обіймаю камені і піски.
Обіймаю гальку на дні ріки.

Обіймаю русла сухий хребет.
Обійняти не можу лише Тебе!

Захололи на тверді Твої сліди.
Я в пустелі загублений без води...

***
Обіймаю озеро і струмок.
Обіймаю холод гірських річок.

Обіймаю повінь, як райський сад.
Обіймаю сяючий водоспад.

Обіймаю свіжість буремних злив.
Обіймаю дужий морський приплив.

Обіймаю плесо ставка рябе.
Обійняти не можу лише Тебе!

Після кроків Твоїх розійшлись круги.
Бовваніють покинуті береги...

***
Обіймаю вітер, туман і дим.
Обіймаю хмари уздовж гряди.

Обіймаю світла ранковий блиск.
Обіймаю тіні шовковий лиск.

Обіймаю зайчики на росі.
Обіймаю райдугу по грозі.

Обіймаю марево голубе.
Обійняти не можу лише Тебе!

Тільки запах чи спалах, тремка яса.
Тільки тиша над Всесвітом нависа...

***
Обіймаю старця і сироту.
Обіймаю тугу вдови святу.

Обіймаю рук материнських щем.
Обіймаю батька міцне плече.

Обіймаю друга русявий чуб.
Обіймаю спрагу дівочих губ.

Обіймаю в люлі дитя слабе.
Відчуваю у кожному з них Тебе!

Ти — у кожному ритмі серцебиття.
Обіймаю Тебе в дивині життя!