Поетів просять не згадувати про війну,
Принаймні, не говорити про вбитих солдат,
Принаймні, не називати їхніх імен...
Коли війна стає однією з щоденних справ,
Про неї починають говорити мовою цифр:
Три тисячі вбитих і дев'ять тисяч напівживих...
Коли війна може вбити у будь-яку мить,
Для неї вигадують щораз новий евфемізм:
Двохсотий вантаж, лінія розмежування, зона АТО...
Для того солдати придумують собі позивні —
Щоб смерть не дізналася їхніх справжніх імен
І пропустила їх у своєму блокноті страт.
Тому мирні жителі бояться говорити про смерть,
Щоб вона не почула і не прийшла у їхні доми,
Щоб вона не прийшла і не забрала їхніх дітей.
І телеведучі продовжують усміхатись до глядачів,
Вітати їх зі святами і говорити про кумедних панд,
Говорити про що завгодно, тільки не про війну...
Поступово приходить втома від злих вістей,
Клац — і спрацьовує запобіжник у голові.
Той, що захищає мозок від перегрівань.
Суспільство звикає до горя і до війни
Отак, як нога звикає до нового взуття,
Хоча спочатку воно натирає до мозолів.
Спочатку тебе взувають батьки, готуючи до шляхів.
Потім взувають політики, обіцяючи нове життя.
Останньою взуває смерть в невагомі картонні сабо.
Ті, хто торгує зі смертю, рідко бувають на передовій,
Вони розуміють, що війна — ненадійний бізнес-партнер,
Тому шлють кур'єрів, що мають найзашкарубліші мозолі...
2018
