СКІЛЬКИ

Фото: libkos           

Боже, скільки світла в цій темряві, скільки краси!
Всюди бачу розчулені очі, чую зірвані голоси...
Всі як один — незламні: не вір, не бійся і не проси.

Скільки правди у кожному слові, в кожному подиху — правоти!
Ясно із перших порухів — хто зрадники, хто брати.
Звісно, нас можна вбити, та годі — перемогти.

Боже, скільки вогню в цьому холоді, скільки тепла!
Скільки пішли босоніж дорогами битого скла!
В тих, що горіли найдужче, на місці сердець — зола...

Скільки гарячих дотиків, скільки рішучих лиць!
Скільки далеких всесвітів раптом переплелись!
Скоро ми зовсім забудемо, якими були колись.

Боже, скільки в цій втомі впертості, скільки снаги!
Хай би й пітьма — хоч око виколи — навкруги...
Вулицями й окопами тихо ідуть сніги...

Скільки ще треба пороху, скільки ще треба стріл?
Першим — тримати лінію, другим — тримати тил.
Щоб затулити виломи — скільки ще треба тіл?

Боже, скільки у цій непевності твердості та надій!
Поки ще можеш дихати — рухайся і радій!
Кожен, хто не вертається, лишиться молодий.

Скільки ще болем дихати, скільки ковтати сіль?
Скільки ударів винести, завданих звідусіль?
Скільки в руках знеможених ще надлюдських зусиль?

Мантра дому

Ми один одному — стіни,
Ми один одному — вікна,
Ми один одному — крівля,
Ми один одному — дім!

В порох зітріть наші стіни,
В друзки зметіть наші вікна,
В попіл спаліть нашу крівлю,
Ми один одному — дім!

Стінами стануть обійми,
Вікнами стануть зіниці,
Крівлею стануть долоні,
Ми один одному — дім!

Разом — немов за стіною,
Кожен — вікно у надію,
Всюди — притулок під дахом,
Ми — один одному дім!

Ми один одному — захист,
Ми один одному — світло,
Ми один одному — сила,
Ми один одному — дім!

БОЖЕВІЛЛЯ

Так минають останні дні мого земного заслання:
Ліжко, стілець, вікно, важкі передсмертні зітхання...

Чашка з водою, Біблія, кактус на підвіконні...
Все це — останні земні супутники мого безсоння.

Мама приходить глянути, чи я ще живий,
Чи не передумав вмирати,
Чи тепла у мене ковдра,
Чи обручі́ не тиснуть на голові,
Чи не розхиталися віконні ґрати...
Мама ні в чому не винна, мама ласкава і добра.

Руки її — пахнуть фіалками і дощем,
Очі її — сяють зорями Оріону.
Вона, мов ріка, що крізь мене тече,
Тільки вода в ній чомусь солона...

Мама не винна, що вітрами зірвало дах,
Що позападали вікна в віконниці,
Пересохли одвірки.
Що оселився в домі чорний кістлявий страх,
Розтікся плітками по всій околиці,
Проник до останньої дірки.

Мама не винна, що мені захотілось вмирати,
Що віра програла у битві з думками,
Що перемога втратила будь-який сенс...
Совість моя — утомлений екстрасенс,
Який не торгується більше ні з пеклом, ні з небесами,
Лише викликає демонів моєї розплати...

Вдень все пливе за звичайним руслом,
Повітря в кімнаті пахне збродженим суслом.
На сніданок — світанок,
На обід — моклобемід,
На вечерю — суха мадера,
А вночі — мовчи!

Вночі мене обступають холодні стіни,
З-під килима проступають голодні тіні,
Всю ніч павуки снують своє павутиння...

А я вже навіть боятися їх не вмію...
Нічого не відчуваю, навіть надії.
Хочеться тільки зімкнути вії.

Вранці риплять завіси — звук рятівний,
Раптом розходяться штори, впускають проміння, 
Стіни стають на місце, зникають тіні...
То мама приходить глянути, чи я ще живий.

ДАВИД

Військо

— Ти що тут, Давиде, робиш? Чого ти сюди прийшов?
Тут місце для тих, хто воїн від тім'я до підошов.

Оце — наші шрами, хлопче, оце — ще живі рубці,
У кожного з нас гримаса ненависті на лиці.

А ти — подивись на себе — солодкий дзвінкий співець...
Ти що тут забув, Давиде? Іди до своїх овець.

— Я тут за наказом батька. Прийшов до своїх братів.
Ніколи не був у війську, у битвах — і поготів.

А шрами мої — від кігтів, від ікл, що пороли плоть —
Не варті людського ока, їх знає лише Господь.

Та слово моє правдиве, зійти мені нанівець:
Ніхто не лишався жити, зайнявши моїх овець!

Брати

— Ми знаєм тебе, Давиде, і вдачу твою дурну!
Тобі би лише тинятись, дивитися на війну...

Не гідні твої розмови і ламаного гроша...
Подумай, що буде з нами, як згине твоя душа!

Поразка на нашу землю, спустошення і гроби...
Тебе-то уже не буде, а нас заберуть в раби!

— Не треба мене судити, бо це і моя земля.
Тим більше, на поле бою я йду не в своє ім'я.

Ви, браття, забули Бога, великі Його діла,
Тому на Господнє військо безкарно звучить хула!

Чому боїтеся смерті сильніше, аніж ганьби?
Не станете ви рабами, тому що ви вже — раби.

Цар

— Куди ти, Давиде, рвешся? Ти рівня йому хіба?
Цей велет нікому з наших найкращих не по зубах.

Очиська його — геєна, пащека його — пітьма!
Опинишся біля нього — дороги назад нема.

Рамена його — як гори, а руки його — як млин!
А ти проти нього — кузька. Не встоїш і трьох хвилин.

— Я велетів на дорозі стрічаю не перший рік:
За гриву хапаю лева і знаю ведмежий рик.

Мене визволяв Всевишній від лапи нічних страхіть.
Те ж саме і цей ґаттянин отримає мимохіть.

Його богохульні крики — гіркі мені, як полин!
Для того, щоб збити гонор, достатньо і трьох хвилин.

Ґаттянин

— Такого я ще не бачив, напевно, за все життя...
Чи вам вояків бракує, що вийшло якесь дитя?!

Та ще й узяло ломаку, що тільки ганяти псів...
Та я таких одним махом десятки в боях косив!

Сьогодні голодні круки очиці його склюють.
Пізнай же ти, недомірку, мою незбориму лють!

— Ти трусиш кремезним тілом в надії на грізний вид,
А став на двобій з тобою звичайний пастух Давид.

Поганине, ти одного не знав на свою біду:
Що проти меча і списа я з Божим ім'ям іду.

І люди прославлять Яхве і чаші вином наллють.
Бо ти на собі відчуєш нестримну Господню лють!

* * *

Завмерли обабіч люди — неначе на полотні:
Усі, що були веселі, усі, що були сумні,

Усі, які глузували, усі, кого зціпив страх,
Усі, хто чекав на успіх, усі, хто пророчив крах…

Триває нерівна битва, непевний її кінець.
Лиш чується, як повітря прорізує камінець!

Нащадки

Древній Вуже, що Господом проклятий від початку,
Пам'ятаєш ту першу зустріч в Саду землі? 
Твій нащадок тепер доганяє мого нащадка, 
Жалить п'яти, приречений повзати в кушпелі́.

Після зверження рідко буває м'яка посадка. 
Ми зробили свій вибір обабіч Ріки життя. 
Мій нащадок топтатиме череп твого нащадка 
У віках і народах, без жодного співчуття.

Вбивце-Каїне, ти, що прийняв на чоло печатку,
Обираючи жереб між заздрих лихих нікчем, 
Твій нащадок вдарятиме в спину мого нащадка
І ставатиме вкотре вигнанцем і втікачем.

Пам'ятаєш ту жертву, те світле дзвінке хлопчатко 
І занесений камінь у той зловорожий день? 
Беззупинно волатиме кров'ю мого нащадка 
Найлютіша відплата — від Бога і від людей.

Юдо-зраднику, як допустив ти нещасну гадку, 
Щоб за душу призначити плату, як за товар? 
Твій нащадок донині цілує мого нащадка, 
Тільки в іншій сьогодні валюті бере хабар. 

Чорні гроші — сплямована кров'ю твоя тридцятка. 
За тобою уже на гілляці кричать сичі. 
Мій нащадок запитує в очі твого нащадка: 
«Що ти чиниш? Якого ти чорта прийшов вночі?»

Царю Іроде, стороже вічний гнилого спадку, 
Ще твоя нині влада, та злічена до хвилин. 
Твій нащадок розіпне на древі мого нащадка
Серед сорому, смороду, реготу і хули.

Твій престол — цитадель беззаконня і безпорядку,
Та у Бога все зважено, ро́ки твої — трава. 
Мій нащадок вкінці переможе твого нащадка, 
І його обезкровлене тіло зжере черва́.

СПЕКА

 

Спека у місті, яке ще недавно жило й хотіло...
Сонце немилосердно шмагає тіло.
Вкотре по мирних жителях прилетіло.

Місто недавно юрмилося, било в дзвони:
Сукні, краватки, дитячі комбінезони,
Звуки автомобілів, гудки промзони...

Нині у місті лишилося тільки лихо.
Стало вражаюче пусто, страшенно тихо.
Місто поранене в груди і ледве диха.

В міста забиті легені, спасати — пізно.
Купи бетону, розплавленого заліза.
Цегла, зірвавшись з руйновищ, летить донизу.

Спека налита упертістю та злобою.
Зброя, розпечена сонцем, чекає бою.
Небо роззявлене прірвою голубою.

Піт затікає під плитоноску, лоскоче спину.
Скроні пульсують, і від зневоднення гусне слина.
Труп на дорозі. На майці написано: «Україна».

Мрець мені каже: «Оце моя вулиця, стінка до стінки.
Ось мій будинок — усе, що лишилося від будинку.
Ось мої діти (не розбуди їх) у чорних торбинках.

Тут ми жили, — каже, — разом у втісі й горі,
Тут працювали, і тут нам світили зорі.
Все що від нас лишилося — гниль і сморід...»

Всюди розтяжки — завжди оглядати усе довкола.
Шлях — де розбиті храми, мости і школи.
Начебто їх тут і не було ніколи...

Можуть накрити — вертатись потрібно швидко.
Спека зсередини й ззовні, не знати звідки...
Так, ніби сонце палає прямо з грудної клітки.

Спека вбиває, доводить до марення, до нудоти.
Можна забути, де ти, ба, навіть, хто ти...
В кожному разі — хтось має робити і цю роботу.

Часом приходить відчай, що все даремно...
Що буде далі, якщо і так вже — занадто темно?
Цінність свободи — єдине, що чітко і достеменно.

Власне, для кожного черга настане вмирати.
Смерть забирає щоразу, як може забрати.
Решті — лишається жити во ім'я кожної втрати.

Іноді все ж здається, що Бог існує.
Значить, усі ці жертви були не всує.
Значить, добро не програє, а зло не восторжествує.

Значить, усі злочинці підуть до пекла.
Значить, усе було вартим — розлука і небезпека.
Значить, не вічна оця нещадна лютнева спека.

Чорна діра

 

Я знаю: якщо не писатиму, я помру.
Я ж мушу чимось заповнити цю діру,
Цей вакуум,
Це провалля,
Цю порожнечу,
Цю тишу всепоглинаючу, безкінечну.

Напевно, мені не посунути меж пітьми.
Та хто ж бо лупатиме скелю, якщо не ми —
Своїми питаннями,
Сумнівами,
Журбою?..
Та й чим затулити цю вирву, як не собою?

Здається, ця пустка зі мною була завжди,
Відтоді як я несвідомо прийшов сюди:
Утілився,
Народився,
Прийшов до тями...
Щоб стати дірою чорною між світами.

Всезнайки мене докоряли: ага, мовляв,
Це місце для Бога, з Яким ти не розмовляв,
Якого не чув,
Не любив,
Не хотів знайти...
Тому-то нічого й не маєш, крім пустоти!

Та Бог був зі мною в найзліші з моїх штормів.
Якщо я про Нього щось путнє і зрозумів,
Це те, що ні Дух,
Ні Месія,
Ні Саваот
Терпіти не можуть похмурих людських пустот.

Дух Божий ширяє над водами небуття,
Щоб Словом творити бажання і почуття.
Щоб множити сенси,
Мелодії,
Кольори...
Наповнюючи ненаситну пітьму діри.

Тому-то Господь не замешкує чорних дір.
Для тих, хто шукає, Він — Світло і Поводир.
А той, в кого серце обпечене нанівець,
Отримує вечір,
Надію
І олівець.

Великий день

 

Моя Вечеря — хліб у бомбосховищі,
Ковток води, поділений усім.
Стирається межа — сусіди, родичі...
Є тільки люди, це передусім.

Моя душа — у Бучі-Гефсиманії,
Де волю роздягнули догола.
Ридаю у досвітньому тумані я,
А під ногами — кості та зола.

Був вибір у дворі первосвященика:
«Із ким ти був?» — звучало, як рефрен.
І я злякався... Боляче до щему, та
Співали півні голосом сирен.

Моя Голгофа — вибухи і постріли.
В розбитих вікнах зяє чорний страх.
Блукають розпорошені апостоли
Примарами по спалених містах.

Мій Еммау́с — солона доля біженця,
Кінець надій, дорога без мети.
Усі, що не загинули — розбіглися.
І, врешті-решт, зруйновані мости...

Моє життя — єрусалимська горниця:
Сховай дітей хоча б за дві стіни!
Чиєсь чоло до рук твоїх пригорнеться,
А ти до нього серце простягни.

Що буде далі за всіма законами?
Три дні? Три роки? Правда наша де?
Великдень настає над териконами!
Великий день над вільними гряде!

САВАОТ

Бог входить до кабінету — сідає за Telegram.

Навколо — великі стоси петицій і телеграм.

У месенджер безперервно сигналять нові й нові:

«От як же, — бурчить Всевишній, — дратують голосові!»

Бог слухає, Бог прощає мільйони людських імен,

У відповідь відправляє наліпку чи свіжий мем.

Комусь посилає сонце, комусь посилає сніг.

Заходить в TikTok почути веселий дитячий сміх.

Бог втомлюється від хейту, взаємно-гірких образ:

«Забанити б їх... Ну добре, прощаю останній раз...»

Та раптом, усе гучніше, воланням юрби немов,

Вчувається українська із хаосу різних мов.

Вчуваються крики, зойки, сирени розбитих міст.

Приходять розмиті фото: «Увага: чутливий вміст!»

На лінзах Господніх — зблиски, тремтіння в Його руці:

Лиш кров і вогонь, і гуркіт, і вибухи, і мерці...

В очах виступають сльози, стікають за комірець,

Аж поки екран не гасне, розряджений нанівець.

Бог довго сидить у кріслі і поглядом крізь пенсне

Все дивиться у нікуди, лиш дивиться і усе...

...Тоді Бог бере відпустку від спішних небесних справ,

Напучує херувима, щоб мудро всім керував.

У пеклі дає накази: «Готуйте найглибше дно:

Куди б не тікав антихрист, він буде тут все одно».

Приходить Господь додому, кладе на комод ключі,

Знаходить листок паперу, що Син залиши́в, йдучи.

Читає: «Оскільки, Батьку — час болю і темноти,

Я мушу зійти додолу і трохи допомогти.

Недужі, нагі, голодні, що втратили власний дім...

Любові немає більше, ніж душу віддати їм.

Оскільки, Я ще й Людина, це дуже гнітить Мене.

Хоча Ти і Сам це знаєш, з Тобою-бо Ми — одне.

До речі, дзвонив Втішитель з відрядження на землі,

Що шоста частина світу вже точно лежить у злі».

Господь піднімає очі, у дзеркалі бачить рух:

Пліч-о-пліч позаду Нього з'являються Син і Дух.

Кивнувши, Господь виймає Свій піксельний камуфляж,

Взуває високі берці, шнурує доверху аж.

Знімає з глибин горища запилену AWM,

Цитує, що буде з тими, хто в гості іде з мечем.

Виходить за браму неба, ступає у дим і бруд,

Вдихає невір'я, гордість, жадобу, злобу і блуд.

Вдихає гіркі страждання і горя їдкий полин.

Повз Нього проходять люди, як тіні на тлі руїн.

Ось — лікар заводить серце, рятуючи малюка.

Господь впізнає Ісуса за стигмами на руках.

Ось — старець втішає жінку, обнявши її, сумну.

Бог бачить, як сходить Голуб на дідову сивину.

Господь дістається фронту, займає найвищий горб.

Знаходить в приціл одну із неситих бридких утроб.

І тисне гачок без хиби, і чується тихий хруст,

Коли набирає швидкість вогонь із Господніх вуст.

Солдати жартують: «Видно, хтось б'є ворогів з висот!»

«Аякже, — Господь говорить, — на те Я і Саваот!»

Духи моєї землі

Автор гобелену — Ольга Пілюгіна

Духи дідів-запорожців встають із глибин Дніпра,
Зводяться з-під коріння в густій ковилі-траві,
З кожного дуба, що кручене гілля, руда кора,
Йдуть над межею у темряві, як живі.

Духи опришків збігають з карпатських лісів,
З темних печер, там, де скелі — глухі й тверді,
В'ються з туманів, що потемки стеляться по росі,
Йдуть над потоком, не відбиваючись у воді.

Духи купців-чумаків виринають з таврійських степів,
З кримських солоних озер і піщаних дюн.
Сунуть прозорі мажі, в повітрі чується їхній спів,
Пахне суха тараня, прянощі і тютюн.

Духи голодомору викопуються з-під ріллі,
Схоплюються з городів, повних людських кісток.
Чорні, одні з землею, дорослі і геть малі,
Йдуть не зминаючи листя, не втоптуючи пісок.

Духи солдатів Крут піднімаються з братських могил,
З-під залізничних колій, з чернігівської зими,
Йдуть повз старі будівлі, немов молоді боги —
Жодного звуку із плит не викрешують чобітьми.

Духи бандерівців випливають з поліських боліт,
Пнуться з порослих землянок, покинутих до пори.
Ні на траві, ні на твані не залишається їхній слід,
Там, де вони проходять, колишуться явори.

Духи убитих поетів виходять з книжкових полиць,
Місячне сяйво лягає на тиснення золоті.
Ось вони йдуть — веселі, розхристані, як колись,
Світло проходить крізь отвори в грудях і животі.

Духи, як тіні, тихо переливаються з темноти,
Бачу обличчя їхні — очі, вилиці і вуста.
Духи проходять крізь мене, помагають мені іти,
Їхня юрба — суцільна, невидима і густа.

Духи кладуть мені в груди свої золоті шаблі́,
Вложують прямо в душу срібні свої топірці.
Шепчуть: «З тобою сила всіх козаків землі!
Воля усіх повстанців — в твоєму стиснутому кулаці!»

Духи кладуть мені в губи біло-прозору сіль,
Сиплять мені у жмені скривавлені колоски,
Кажуть: «Вбери у себе наші страждання всі!
Весь наш невпинний голод, що вистачить на віки!»

Духи кладуть мені в руки усі свої карабіни, всі калаші,
Всі ненаписані вірші, що взя́ли з собою за край.
Стогнуть: «Усе ненаписане — ти тепер напиши!
Всіх непокараних нами — ти тепер покарай!»

Духи моєї землі, ви у щемі моєму, в моїй журбі.
Дайте мені весь ваш відчай смертний — від тім'я до підошов!
Дайте мені увесь спротив, всі лютощі, весь ваш утробний біль!
Час їх віддати із лишком тим, хто знову сюди прийшов.

Духи моєї землі, ви глибо́ко у кро́ві моїй єсте́.
Дайте мені всю надію вашу, все прагнення молоде!
Дайте усе кохання, всю правду, усе, що для вас святе!
Час їх віддати із лишком тим, хто поряд зі мною йде.

Петиція #136*

Боже, скажи, ну чому вони мали померти?
Всі ці маленькі діти, всі ці невинні жертви...

Це не тому, що втрачаю віру, доходжу до краю...
Я не додовбуюсь, Боже, я просто питаю.

Власне, питати — це все, що я зараз можу...
Знаю, таких, як я, в Тебе мільйони, Боже.

Знаю, на всіх не стане ні сил, ні дива,
Та саме у цьому питанні стільки любові й гніву!

Воно ж не мені одному лупашить скроні.
Це запитання, власне — петиція від мільйонів.

А мільйони, Господи — це вже міцне волання,
Тому Ти не можеш більше ігнорувати це запитання!

Боже, Ти ж, прости Господи, не ООН, не НАТО,
Щоб місяць жувати соплі і нам співчувати.

Тож зараз усе залежить тільки від Тебе.
Ти, схоже, єдиний, Хто може справді закрити небо.

Згадай, Боже, як Тобі увірвалось терпіння,
І Ти розбомбив амореїв великим камінням...

Згадай, як підточував іродів черв'яками,
Бо вони від гордині ставали реальними мудаками...

Та головне — щоб не гинули діти від рук злочинців.
А решту брудної праці зробимо ми, українці.

Я знаю, Ти маєш і принципи, і можливість.
Зараз, ми, власне, говоримо про Твою справедливість.

Перестануть гриміти бомби на нашій тверді,
Тоді, Боже, поговоримо про Твоє милосердя...

*136 загиблих дітей (26.03.2022)

Сирени

 

Голоси звідусіль!
Вони кличуть мене, кличуть мене,
Мучать душу мою красою...
Я хотів би пливти за ними,
Я хотів би їх чути безперестанку,
Та безсилий від пут звільнитися:
Я до щогли прив'язаний...

Ожорсточені хвилі
Об борти мої розбиваються,
Сиплять сіллю на веслувальників,
Їхні душі ущерть просолюють,
На вітрилах лишаються знаками...
Пропливають човни мої
Між Харібдою й Сціллою.

Пропливають віками,
Пропливають епохами —
Між харібдами й сціллами,
Між медузами й гідрами,
Між харонами й мойрами,
Між богами й титанами —
По дорозі додому...

Я знайду береги,
Ті, що сонцем дитинства осяяні,
Я пристану до рідного обрію...
— Розв'яжіть мене, телепні!
Та глухі веслувальники —
Їхні вуха залиті вощиною,
Їхні руки потомлені веслами...

— Розв'яжіть мене, годі!
Дайте врешті від бурі загинути,
Чи зректися свободи, оглухнути...
Ні, не хочу зрікатися!
Я приречений долею слухати,
Відчувати п'янке і незвідане,
Добровільно прив'язаний...

...Прокидаюсь від звуку!
То над містом сирени проносяться,
Наче хижі голодні стерв'ятники.
Я спускаюсь до трюму,
Обіймаю солоних, обвітрених —
Впізнаю по очах веслувальників:
— Одіссею, ми чуємо!

Ми пливтимемо далі
Голосами сирен перемінені —
Між орлами й драконами,
Між биками й ведмедями,
Між громами і градами,
Між ночами і зимами —
По дорозі додому...

Молитва міст

То хмари над головою, то знову прогляне синь:
Гостомель, Макарів, Ворзель, Охтирка, Ізюм, Ірпінь…

Молитва крізь звук сирени, крізь вибухи угорі:
Олешки, Чугуїв, Малин, Шевченкове, Бровари...

В підвалах, метро, квартирах — прискорений пульс сердець:
Бахмач, Волноваха, Харків, Варварівка, Кролевець...

Чоло заливає потом, обличчя проймає жар:
Генічеськ, Нова Каховка, Чаплинка, Енергодар...

Де діти кричать від жаху, де кров'ю спливає час:
Скадовськ, Маріуполь, Щастя, Михайлівка, Лисичанськ...

Розстріляні мирні люди — неначе жахливий сон:
Дніпро, Миколаїв, Київ, Житомир, Токмак, Херсон...

Пожежа іде за обрій, до неба — смолистий стовп:
Полтава, Чернігів, Суми, Калинівка, Конотоп...

Вкусивши вуста до крові від рідних до болю слів:
Бердянськ, Мелітополь, Буча, Семенівка, Васильків...

Пильнуй, Боже, кожну душу, надією осіни:
Великий Бурлук, Іванків, Рубіжне, Нові Млини...

24-те

Страху немає,

Ми — на своїй землі.

З мертвого краю

Тягнуться кораблі.

Руки вмиває

Ми́ршавий чоловік.

Часу немає —

Зараз або повік!

Танк догорає,

Тліє зчорніла плоть.

Люті немає,

Їхній суддя — Господь.

Хиби немає

В оптиці ЗРК:

Над небокраєм —

Клаптики літака.

Світло згасає,

Спалахи у пітьмі.

Друзів немає —

Тільки вони і ми.

В груди влучає

Виточене жало́.

Болю немає,

Тільки м'яке тепло...

Руку стискаю:

— Брате, я весь в крові!

— Смерті немає,

В Бога усі живі!

Non adventus

 

Сплять пастухи, імла сіріє

І небо хмарами взяло...

Приходять Йосип і Марія —

Для них в заїзді є житло.

Вартують воїни при брамі,

Нічна роса стікає з лат...

Безпечно матері у Рамі

Колишуть сонних немовлят.

Тече Йордан, гладкий, як постіль,

Безлюдно, тихо на ріці...

Тверезі в Кані шлюбні гості.

Сміливі в храмі продавці.

Щоночі Никодиму сниться

В утробі замкнене дитя.

Самаритянка до криниці

По воду ходить все життя.

Петро з Андрієм ставлять сіті,

Іван із Яковом — собі.

Не сплять ночами, морем ситі,

Стрічають ранки голубі.

Матвій обчислює податки.

Перечить римлянам Зилот.

Усе іде своїм порядком —

Кіпур, Ханука, Шавуот...

В шабат зачитують пророків

Для сухоруких і кривих.

Слабує тридцять вісім років

Без допомоги чоловік.

Мерці — в гробах, під гнітом — винні,

На біснуватих — ланцюги.

На берегах пасуться свині,

Хоч і високі береги...

Опарка бродить, і від неї

Все тісто схоплює смаком.

Закон пильнують фарисеї,

Безсилі сповнити Закон.

Незрячі просять край дороги,

Їх глушать стукотом коліс.

Повія омиває ноги

Чоловікам, не вартим сліз.

Між пастухами — вічні чвари,

Пасуться вівці хтозна-де.

Одна відбилась від отари —

Її ніхто вже не знайде...

Пече проміння полудневе,

На свято сходиться юрба.

Собі — своє, царю — цареве,

А решта — Богові хіба...

Пірнає сонце у глибини,

Лишає іскри золоті.

У морі плаває рибина

З ясним статиром в животі.

В земній рутині — не до жартів,

Як хочеш їсти, то крутись!

Марія помагає Марті,

Думками линучи кудись.

На віддалі від шуму міста,

Де місце дике і пусте,

Буяючи зеленим листям,

Безплідне дерево росте.

В лахмітті Лазар біля тину

Тамує голод і нудьгу.

Багач гуляє без упину,

Вдягає шату дорогу.

Єрусалим чекає страти,

Страшної кари за гріхи.

Спокійно спить жона Пилата:

Персти префектові сухі.

В холодних скелях вітер свище.

Йдуть прокажені вдалині.

Оскалює Череповище

Над світом зуби кам'яні.

До страти варта огрубіла —

Вже досить бачила ганьби...

Завіса у святині ціла

І запечатані гроби.

Даремно б'є себе у груди

Понурий митник в каятті.

Легких грошей шукає Юда.

Висить Варавва на хресті.