Люблю тебе, мій
сивочолий вечоре,
Твій кучерявий
чуб із сизих хмар...
Коли з кичер
стежинами овечими
В долину сходить
стомлений вівчар.
Отак і ти до мене
повертаєшся,
Мов дивний предок
з кам’яним чолом.
Чекаю як
невидимого таїнства
Замріяної тиші над селом.
Вертає до кошар
клубками ситими
Отара ― чи то
днів, чи то овець.
А з тиші стогне
нервами-трембітами
Негоєної пам’яті рубець.
Худоба
стогне вименем нездоєним...
Від надміру
невимовлених дум
Щемить душа
і падає росою на
Тихий луг,
немов вечірній сум.
Проллються
молоком в цебро Всевишнього
Мої слова,
прозорі і важкі.
Вони
загуснуть, стануть майже тишею,
Вівчар із
них збиратиме вершки...
А потім
серце, світлом переповнене,
Торкнеться хмар веселками думок.
І раптом
час розсиплеться на спомини,
Збігаючи крізь
пальці, як пісок...
Аж поки
сизокрилий голуб вечора
Не спуститься
туманом на ріллю,
Збираючи думки
мої обпечені
У пам’ять
незагоєну свою.
