четвер, 24 квітня 2014 р.

ОВЕЧИЙ ВЕЧІР


Люблю тебе, мій сивочолий вечоре,
Твій кучерявий чуб із сизих хмар...
Коли з кичер стежинами овечими
В долину сходить стомлений вівчар.

Отак і ти до мене повертаєшся,
Мов дивний предок з кам’яним чолом.
Чекаю як невидимого таїнства
Замріяної тиші над селом.

Вертає до кошар клубками ситими
Отара ― чи то днів, чи то овець.
А з тиші стогне нервами-трембітами
Негоєної пам’яті рубець.

Худоба стогне вименем нездоєним...
Від надміру невимовлених дум
Щемить душа і падає росою на
Тихий луг, немов вечірній сум.

Проллються молоком в цебро Всевишнього
Мої слова, прозорі і важкі.
Вони загуснуть, стануть майже тишею,
Вівчар із них збиратиме вершки...

А потім серце, світлом переповнене,
Торкнеться хмар веселками думок.
І раптом час розсиплеться на спомини,
Збігаючи крізь пальці, як пісок...

Аж поки сизокрилий голуб вечора
Не спуститься туманом на ріллю,
Збираючи думки мої обпечені
У пам’ять незагоєну свою.

Немає коментарів:

Дописати коментар