ДВІ ПОРОДИ

 

Пес на прив’язі бреше на пса-бродягу,

Бреше віддано — заробляє понаднормові!

Кожен скаже: хороший пес, роботяга,

Як гарчить — то до хрипу, як зчепиться — то до крові.

Пес-бродяга на те не веде і вухом,

Шкандибає собі по своїм собачим…

Де він тільки не був і чого не слухав,

І яких вже падлюк за життя не бачив!

Пес на прив’язі має холодну буду,

Скаламучену воду, стабільну щоденну кістку.

Він — домашній. Не те що отой приблуда —

Ні нашийника, ні ланцюга, ні миски…

Пес-бродяга має надійні зуби,

Має добрих людей і собачі зграї…

Він ніколи нашийника не полюбить

І свободу на кістку не проміняє!

Пес на прив’язі панові годить дуже —

Стерпить дощ і мороз, стусани і муштру.

Пес-бродяга ненавидить підлабузу,

А за друга готовий покласти душу.

Пес на прив’язі дивиться із презирством,

Пес-бродяга йому лише співчуває.

Два собаки із різного зовсім тіста...

А хіба так між нами, двоногими, не буває?

ЗА ДРУГОЮ РИМОЮ

Ви-от ніколи не ходите далі другої рими,
Тому-то як не стріляєте — все мимо, мимо і мимо…
Ви-бо не ризикуєте ні волею, ні грошима,
Тому засинаєте юними, прокидаєтеся старими.

Там, за другою римою, повалені всі режими,
Площі пропахли квітами, квіти пропахли димом,
Там розтанули зими, проклюнулися озимі,
Там сімдесятирічні прокинулися молодими.

Там немає лас-вегасів, тільки єрусалими,
Там всі землі священні, купини — неопалимі,
Там вже нікого не судять і не бувають судимі,
Усі загиблі — герої, усі живі — пілігрими…

Ви би пішли за ними, та ви боїтесь — без гриму,
Ви економите рими, тож вірші виходять сухими.
І, може, ще є надія на ангела, херувима,
Та небо вами незриме, а це вже непоправимо…

ШЕДЕВР

Панове, не розмінюйтесь на кількість,
На дріб’язок, на мегатиражі.
Шедеври можуть легко загубитись
У купі мішури і муляжів.

Шедеври — вельми дичина обачна:
Вистежується тижнями, бува.
Даремно ждете в засідці удачі —
Лінивих не відвідують Слова.

Ви ж сидите, бо бережете нерви,
Полюєте щурів і ховрахів…
У хащах думки водяться шедеври —
Хто б їх догнав і хто б їх полонив?

Красуються на стінах штучні шкури —
Дешевий, непривабливий трофей.
Ви полювали в лісі кон’юктури?
Там вартісних не водиться ідей.

О, скільки ж вас, бувалі і зелені,
По засідках дрімає і тепер?
Шукає в хащах одинокий геній
Свій неопублікований шедевр!

ХІТОН

Сповзав з Голгофи натовп, як пітон,
І морок реготав осточортіло.
Кати — метали жереб про хітон,
І це ж комусь з них справді пощастило!

І він вертався в табір, і радів,
Накинувши коштовну одежину!
Неначе має челядь і рабів,
Немов чекають діти і дружина…

Та ось — казарма, рідний батальйон:
Розсіялась мрійлива поволока… 
Ото й лишився тільки цей хітон,
Що із плеча розп’ятого пророка.

Не спалося… Думки, мов комарі.
Хітон не грів, а пік вогнем провини.
Перед очима — натовп на горі,
Жона, що побивається за сином.

І хрест, і цвяхи, і гортанний крик,
І тьма, що опустилася зненацька.
І як помер той дивний чоловік,
Що говорив до Бога, як до батька.

І раптом — звідки взявся — землетрус,
Що навіть сотник грубий і бувалий,
І той гукнув: «Юпітером клянусь,
Ми божого святого розіп’яли!»

А що — солдат? Він виконав наказ:
Кого й за що — то не його турбота.
Ну а хітон — бо ж холодно якраз —
Неждана плата за брудну роботу…

Для чого був отой аукціон,
Той жеребок і сміх на фоні страти?
Хай зогниє той хвалений хітон,
Бодай його на шмаття розірвати!

Так і заснув… І був тривожний сон.
Томилося сумління без спокути…
Якби він знав, що може цей хітон,
Якщо до нього з вірою торкнутись!

ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

На цих вітрах, що дують без упину,
На роздоріжжях без дороговказів,
Між гоїв у лахмітті і проказі —
Я знаю: я — не більше ніж людина.

Але коли мені стріляють в спину,
Копають яму чи будують плаху,
Чи починають грати мною в шахи —
Хай знають: я — не менше ніж людина!

В моїй надії, чистій і невинній,
В моїй зневірі, грішній і проклятій,
Лише мені горіти й воскресати —
Не більше і не менше ніж людині!

САВЧЕНКО

Віра терпне, Любов холоне…
А Надія де? — У полоні!

Там за ґратами — у Москві —
Лиш надією і живі.

Правда й Воля давно там скніють.
От, схопили тепер Надію…

Найсвятіше, що є в душі —
Під прицілами калашів.

Що ж у Києві? — Карнавали!
А Надія — голодувала…

Вже три місяці без їди,
І над нею ведуть суди…

Як же люди? — Дійшли до краю:
В них надія вже помирає…

Всі втомились від панських чвар,
Де брехня — основний товар.

Що ж то буде? — Ніхто не зна!
Є надія лише одна…

Ти потрібна, як серцю — рай,
Надю, тільки не помирай!