ХІТОН

Сповзав з Голгофи натовп, як пітон,
І морок реготав осточортіло.
Кати — метали жереб про хітон,
І це ж комусь з них справді пощастило!

І він вертався в табір, і радів,
Накинувши коштовну одежину!
Неначе має челядь і рабів,
Немов чекають діти і дружина…

Та ось — казарма, рідний батальйон:
Розсіялась мрійлива поволока… 
Ото й лишився тільки цей хітон,
Що із плеча розп’ятого пророка.

Не спалося… Думки, мов комарі.
Хітон не грів, а пік вогнем провини.
Перед очима — натовп на горі,
Жона, що побивається за сином.

І хрест, і цвяхи, і гортанний крик,
І тьма, що опустилася зненацька.
І як помер той дивний чоловік,
Що говорив до Бога, як до батька.

І раптом — звідки взявся — землетрус,
Що навіть сотник грубий і бувалий,
І той гукнув: «Юпітером клянусь,
Ми божого святого розіп’яли!»

А що — солдат? Він виконав наказ:
Кого й за що — то не його турбота.
Ну а хітон — бо ж холодно якраз —
Неждана плата за брудну роботу…

Для чого був отой аукціон,
Той жеребок і сміх на фоні страти?
Хай зогниє той хвалений хітон,
Бодай його на шмаття розірвати!

Так і заснув… І був тривожний сон.
Томилося сумління без спокути…
Якби він знав, що може цей хітон,
Якщо до нього з вірою торкнутись!