середу, 24 червня 2015 р.

МАНЕКЕНИ



Боже, як же втомили ці кляпи, кліше і клони!
І кожен тебе втискає у нішу, неначе пазл.
І тулить тебе до власних випещених шаблонів,
Старається тобі дати визначення і назву.

А в будь-якій ніші 
 тісно, на будь-яких рейках  нудно,
Під всякими іменами вузько і суб'єктивно.
За межами розуміння кожне Господнє чудо,
І визначення не має жодна земна людина!

Та як же когось дратує твоя бунтівна крамола,
Свобода безкомпромісно ставити запитання
І вголос казати правду, кого б вона не вколола,
Навіть якщо ця правда 
 надто нова і рання.

І як же тобі не можуть пробачити противаги,
І кожен тебе береться виховувати і повчати.
Згодом звикаєш менше звертати на те уваги,
Та дійсність болить гостріше за коментарі і чати.

Бо будь-яка уніформа випалює ідентичність,
І будь-яка монотонність
 гнітить індивідуальність,
Банальність безповоротно знебарвлює особистість.
Безликість із кожним роком в'їдається у ментальність.

Одного прекрасного ранку прокинешся на прилавку,
Де кожного оцінили і виставили на продаж.
Захочеш зірвати бірку 
 відразу скуштуєш палку,
І станеш в потрібну позу, нап’явши потрібну одіж.

То як воно 
 жити в світі, де люди, як манекени?
На глянцевому обличчі 
 ні болю, ні ейфорії.
В картонні кімнати барбі приходять гламурні кени,
Усмішки 
 рожево-штучні, очі  перегорілі.

І просто стоять в вітринах, причесані, непорушні,
Повторюють за вождями високі духовні гасла.
Заклякли в скляних зіницях пластмасовокрилі душі,
Засохла живиця глузду, лампада ідеї згасла...

Ти ходиш між ними, будиш, махаєш перед обличчям,
Вдивляєшся в їхні очі, спрямовані десь крізь тебе,
І думаєш: як ці люди збираються жити вічно,
Коли над собою навіть не здатні узріти неба?

Пильнуй, не втрачай уваги, молитва 
 твій хліб щоденний.
Дотримуй розумну відстань між власним єством і ними.
Просто ти ще не знаєш, як люблять ці манекени
Розтерзувати сміливців, що сміють бути живими...

пʼятницю, 19 червня 2015 р.

ОПІУМ


Оптимізм необхідний дітям,
Що беззахисні, кволі духом,
Обіймати їх, говорити
Щось розрадливе їм на вухо:
«Ти розумний, талановитий!
А лихих язиків не слухай!»

Та дорослим, тривким до болю,
Загартованим в пеклі зради,
Доброта не замінить волі,
Оптимізм не замінить правди.
Їхні шлунки жадають солі
Замість млосного рафінаду.

Оптимізм і наївність схожі —
Чи то запахом, чи відтінком...
Оптимізм видають за Божий
Непорушний стандарт поведінки.
А на ділі  це радше доза
Заспокійливого і тільки.

Це вакцина від вільнодумства,
Це наркотики очманілих.
Їх заварюють, як робусту,
По судинах вливають в тіло.
Глянеш в їхні зіниці — пусто,
На рентгені емоцій — біло.

Вводять опіум оптимізму
В формі фраз, почуттів, мелодій...
Проповідувати їм — пізно,
Переконувати їх — годі...
Тут потрібна ментальна клізма,
Тільки їм не дозволить гордість...

Їм би — ніжним спокійним млявим
Монотонним гугнявим тоном —
Нагадав би хтось списки правил,
Розжував би старі канони.
Ані вибору, ані права —
Тільки стіни і заборони.

В оптимізмових наркоманів,
Починається сильна ломка,
Як забрати у них оману,
Їхню витончену відмовку —
Відкриваються їхні рани,
Гнояки від кривої голки.

Правди й помочі їм не треба,
Лікування вони не хочуть.
Будуть кидатися на тебе,
Видиратимуть люто очі.
Допоможе їм тільки небо...
Ну, принаймні, пробачить  точно.

Може, просто, так легше жити?
Менше сліз, запитань, спокути...
Уколовся — і шито-крито:
Суперечності всі забуті...
Можна далі — слова на вітер
І кружляти навколо суті...

Не потрібно робити шуму,
Варто знати в усьому міру.
Біль — не привід іще для суму,
Тільки будь із собою щирим.
Бо хіба ж, приховавши сумнів,
Осягнеш непорушну віру?