МАНЕКЕНИ

Боже, як же втомили ці кляпи, кліше і клони!

І кожен тебе втискає у нішу, неначе пазл.
І тулить тебе до власних випещених шаблонів,
Старається тобі дати визначення і назву.

А в будь-якій ніші — тісно, на будь-яких рейках — нудно,
Під всякими іменами вузько і суб'єктивно.
За межами розуміння кожне Господнє чудо,
І визначення не має жодна земна людина!

Та як же когось дратує твоя бунтівна крамола,
Свобода безкомпромісно ставити запитання
І вголос казати правду, кого б вона не вколола,
Навіть якщо ця правда — надто нова і рання.

І як же тобі не можуть пробачити противаги,
І кожен тебе береться виховувати і повчати.
Згодом звикаєш менше звертати на те уваги,
Та дійсність болить гостріше за коментарі і чати.

Бо будь-яка уніформа випалює ідентичність,
І будь-яка монотонність гнітить індивідуальність,
Банальність безповоротно знебарвлює особистість.
Безликість із кожним роком в'їдається у ментальність.

Одного прекрасного ранку прокинешся на прилавку,
Де кожного оцінили і виставили на продаж.
Захочеш зірвати бірку — відразу скуштуєш палку,
І станеш в потрібну позу, нап’явши потрібну одіж.

То як воно — жити в світі, де люди, як манекени?
На глянцевому обличчі — ні болю, ні ейфорії.
В картонні кімнати барбі приходять гламурні кени,
Усмішки — рожево-штучні, очі — перегорілі.

І просто стоять в вітринах, причесані, непорушні,
Повторюють за вождями високі духовні гасла.
Заклякли в скляних зіницях пластмасовокрилі душі,
Засохла живиця глузду, лампада ідеї згасла...

Ти ходиш між ними, будиш, махаєш перед обличчям,
Вдивляєшся в їхні очі, спрямовані десь крізь тебе,
І думаєш: як ці люди збираються жити вічно,
Коли над собою навіть не здатні узріти неба?

Пильнуй, не втрачай уваги, молитва — твій хліб щоденний.
Дотримуй розумну відстань між власним єством і ними.
Просто ти ще не знаєш, як люблять ці манекени
Розтерзувати сміливців, що сміють бути живими...