Дитинство пахне соками трави,
Парним молочним літом...
Моргає з-під веселої брови −
Мовляв, ану, хапай мене, лови!
Ми вже давно, ми ще недавно − діти...
Там пахне сіно прілим синім сном,
Убога стріха багатіє небом.
Там кожен кіт − перевертень і гном,
Там кожен корч − літак, а степ − аеродром,
А ми − зенітами засмаглі рембо.
І дерев’яний ніж − щербата рукоять,
І палиця суха, що стала автоматом.
І нерозлучний друг, по клятві − рідний брат,
І ворог – щонайзліший супостат,
І бабця, що, напевно, відьма, бо горбата...
Світлинами у пазусі ношу −
Чорнило, вперше висмоктане з ручки,
Липкі вуста, що вабили осу,
Шкільний обід, з якого ковбасу
Несли щенятам вуличної жучки...
А ще дитинство пахне зовсім як
Новенькі кеди, щойно з магазину,
Або як бідний скручений хробак,
Нанизаний рибалкою на гак −
Приманкою для хитрої рибини.
Отак, бува, запахне відкілясь,
І спогади накриють, як цунамі,
Уривками облич, імен і фраз,
Свідомістю десятирічних нас,
Які не знають ще, що стануть нами...
Запахне так, як пахнули колись
Надкушеними яблуками ранці.
Той запах перечитуєш, як лист,
І пригортаєш, наче теплий віск
Долонь, якими мама будить вранці.
Закрутять в носі пилом килими,
Забликають в очах старенькі Dandy…
Упершись у підлогу коліньми −
Солдати ми, чи то пірати ми −
Під звуки занзібарівського Фредді.
Невже ми знову тут − через роки,
Де пиріжками доброї сусідки
Пропахли всі провулки і кутки?..
А ми... А ми щасливі ще такі,
Як ще ніхто, ніколи і нізвідки!
Та ось мій поїзд, і мені пора
Відбути з іграшкового перону -
З країни, де продовжується гра,
Де не змовкають досі по дворах
Засмаглі кучеряві купідони...
