ПОСЛАННЯ УСІМ ЖИВИМ

Життя вимагає руху

Арістотель

Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ

І. Багряний

Я ніяк не бажаю спинитись напівшляху,
Передчасно зробившись ображеним і старим,
Перецвівши у самовпевненість і пиху,
І забувши, як відчувати себе живим!

Проза буднів одна — педантичний порядок букв.

Добираю до кожного слова по кілька рим —
Обираю найкращу, її досконалий звук
Дозволяє мені відчувати себе живим.

А для чого ще дихати, пити оскому днів,

І купатися в травах, захоплено, як дитя?
Щоб якоїсь хвилини мурахами в сивині
Пригадати, впізнати, спіймати в собі життя!

Проти течії — хвилі, судоми і хижаки,

Бо гартунок людини ніколи й не був простим.
Та усі мої рани, усі мої синяки
Помагають мені відчувати себе живим.

І людина біжить понад прірвою у житах,

І не знає, чи вдасться зробити наступний крок.
Та оця небезпека, напевно, і є — життя,
І немає славнішого фінішу, ніж стрибок.

А тоді, як затрусить і кине у чорний вир,

Розтечеться свідомістю опіум забуття,
Дай Господь, не забути в тумані земних зневір,
Що не смерть є кінцем, а безцільне нудне життя.

Дай Господь, всім незламним — високий веселий дух,

А свободолюбивим — дай обрії верховин!
І усім — зрозуміти: життя — безперервний рух,
Тільки в русі можливо відчути себе живим.

Я ніяк не бажаю спинитись напівсльозі,

Хоч на лінії опору буде і крим і рим…
У салюті веселки, в глибоких басах грози —
Я читаю Господнє послання усім живим.

І вчергове упавши, тамуючи гострий біль,

Пропустивши крізь вуха насмішку чи співчуття,
Засміюся, втамую тремтіння гарячих жил —
І на цьому контрасті осмислю в собі життя!

ОКЕАН

Іноді я уявляю, як після якогось нещасного інциденту,

Наприклад, стихійного лиха, аварії чи теракту,

Всі спогади раптом гуснуть до концентрованості моменту —

Останнього конвульсійного подиху перед інфарктом.

І раптом життя — то один міліметр на циферблаті,

Де гострим мечем нависає секундна стрілка.

Усе, що ти встиг подумати і сказати,

Усі твої мрії — один міліметр і тільки...

Іноді я уявляю, як після якоїсь виснажливої хвороби,

Одної із тих, від якої немає дієвих ліків,

Повільно холоне, знекровлюється утроба,

Стихає щоденна мука, сягнувши піку.

Остання секунда сповільнюється і тане,

Як кадр, на якому заклинило кіноплівку,

Спалахує і лишається попелом на екрані:

Від тебе — самі уламки, від інших — уривки.

Немов жалюзі, хтось закриє тобі повіки,

І скаже останні слова, що ти усвідомиш,

Перш ніж провалиться в темне німе «навіки»,

Твоя невагома, розділена з тілом свідомість.

А далі уява, відходячи від шаблонів,

Типу ангелів з крилами, світла в кінці тунелю,

Розбудить тебе чимось лагідним і солоним,

Немов прохолодні хвилі ранішньої купелі.

Розплющиш повіки — то море тебе колише,

То небо на тебе дивиться синьооко...

Ти просто лежиш на хвилях. Та ти вже не той, колишній.

Свідомість твоя — то море, незміряне і глибоке.

Твій розум не знає кордону і горизонту,

Твої почуття оголено непорочні.

Свобода — з правого борту, свобода — з лівого борту,

Свобода морем хлюпоче, у грудях клекоче.

Поряд з тобою на хвилях — мільйони інших —

Нагі, аж прозорі, як море, зеленуваті.

Ні страху немає більше, ні сорому — більше,

Не треба нічого згадувати чи забувати.

Тут все до нюансу вивірено, до йоти —

Жодної фальші, жодного дисонансу.

Більше немає «за» і немає «проти»,

Бо зло і добро досягнули свого балансу.

Надія і віра більше не мають змісту,

Знаки питання вирівнюються в окличні.

Ти і мільйони інших — одна особистість,

Вчора, сьогодні й завтра — єдина вічність.

Хвилі цілують тіло, хвилі цілують душу,

І небо засвічує зорі, і штиль шепоче.

Якась ейфорія — водночас шалена і непорушна —

Тебе огортає всесильно і остаточно.

Дивує об'ємом усе, що здавалося досі плоским:

То простір індіго — без виміру і догани.

Значить — ти став нейроном Божого мозку,

Краплею предковічного Океану!

Спокуси пророків. МЕСІЯ

Ісус же мовчав (Мт.26:63)

«Хто вдарив Тебе, Ісусе?

Коли ти пророк, скажи!»

Лукаві слова-спокуси

Звивалися, як вужі.

«Ану, покажи нам чудо!»

«Ну, де твоя сила, де?»

Пекучий цілунок Юди...

Петро, що з подвір'я йде...

Ворота скриплять зрадливо,

Служниця мете сміття...

От-от заспіває півень,

Про спізнене каяття.

«Хто вдарив тебе?» — крізь грати

Лунав безсоромний сміх.

Він мусив тепер мовчати,

Хоч знав імена усіх.

Такий вже закон пророчий —

Незмінний для всіх епох —

Говориш не те, що хочеш,

А те, що говорить Бог.

І страшно, коли в аннали

Чужих беззаконних справ

Історики записали,

Мов вирок: «Господь мовчав!»

Не спиться жоні Пилата...

Не стримує сліз Петро...

У Юди душа — кудлата,

І срібло пече нутро...

Гуляв по подвір'ю вітер,

Від ватри рідів димок...

Зневажений і побитий,

Могутньо мовчав Пророк!

ХОЛОД

Winter is coming («GoT»)

Вчися любити холод — вічнопрозору тишу,

Там, де колюча крига сковує сині плеса,

Там, де в руїнах храму, чуєш, в забутих нішах —

Сам преподобний вітер править холодну месу.

Може, це панахида? Може, вона про тебе?

Може уже снігами смерть застеляє постіль?

Ляжеш посеред степу, ген, під відкритим небом,

Білою пеленою вітер покриє кості...

Хто ти — купець чи злодій, лицар, лихвар, приблуда?

Холод усіх рівняє — гроші, мечі, клейноди...

В цій крижаній пустелі — всі ми звичайні люди.

Тільки одне важливо — в кого яка порода!

Перші — які здаються, завтра — вони вже трупи,

Другі — які звіріють, робляться хижаками,

Треті — згубивши гідність, ладні за миску супу

Хоч би й самому чорту креслити пентаграми...

Є ще одна порода, рідкісна, чистокровна —

Ті, що своєю кров'ю платять за перемогу.

Їхня відвага — щира, молодість — невгамовна.

Їхні шляхи відомі тільки Самому Богу...

Холод — жорстокий вчитель. Виживуть — досконалі!

Спинишся — захолонеш, кров скам'яніє в жилах...

Воля і небезпека — дві сторони медалі,

Відданість і ненависть — дві нездоланні сили.

Вчися любити холод, жити вогнем утроби.

Може й тобі заграють «Пісню вогню і льоду»...

Знай, що тебе зустрінуть траури і жалоби,

Тільки на тепле місце не проміняй свободу!