НИЖЧЕ НУЛЯ

«Температура дуже швидко знижується...
Конче необхідні теплі речі, щоб майдан зміг витримати
і цей іспит низькою температурою»

Олександр Турчинов

В той час як Цельсій вниз продажно повз,

Усіх збивали з толку Фаренгейтом.

А хтось чекав, що буря пройде повз

До болю рідне випещене гетто.

За Цельсієм — усе ішло на дно,

За Фаренгейтом — все було прекрасно...

«А ви чого? А вам не все одно?

Ви вийшли і даремно, і невчасно...»

Ба, вчасно! Бо обабіч барикад,

Немов ковток цілющого причастя,

Стоїть мій брат. І де тепер той кат,

Що намагався вкрасти наше щастя?

А хтось моливсь, а хтось спокійно спав,

Від совісті ховаючись під ковдри.

А дехто так... прийшли ловити гав...

А діти їм носили бутерброди...

Були там лорди, а були і морди,

І крикуни, і просто глядачі.

А більшість — хто втомились від погорди

Й перекували рала на мечі.

І хтось нарешті виглянув з вікна,

Комусь уперше захотілось жити.

І навіть смерть зробилась не страшна

Під стоголосся спільної молитви.

Зі змахом стягу втік столітній ляк

Із шибки, запотілої брехнею.

І так зробилось просто жити, як —

Від правди відрізнити ахінею.

А хтось плювався піною здаля,

А хтось іще й нагрів на тому руки...

О, Господи, як носить їх земля —

Що узяли неправду на поруки?!

В той час як Цельсій тихо падав вниз,

Зірвався рвучко Молотов угору.

Ви б знали, як горять коктейлі сліз,

Що ждали, може, ще з голодомору.

Було їх — море... І горів рубіж

Поміж своїми й... іншими своїми.

І хтось питав: «Чого ти там стоїш?»

І хтось кричав зіницями німими!

Та серед яничар, і серед орд,

І серед решти зрадницького зброду

Я вперше чітко бачу свій народ,

І чітко бачу вбивць мого народу!

І бачу крах нагого короля,

І втечу підлабузників вельможних...

За Цельсієм — ми менші від нуля,

За Фаренгейтом — ми непереможні!

У ДЗЕРКАЛІ

Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно, тоді ж — віч-на-віч.

Тепер знаю частково, тоді ж пізнаю так, як і сам я був пізнаний.

1Кор.13:12

Ти ховаєш від мене яскраве обличчя,
Залишаючи тільки цілунки на склі...
Я втомився шукати щілину у вічність.
Боже, як я втомився іти по землі!

Ти і поряд, і раптом — нестерпно далеко.
То довірений друг, то незвіданий гість.
Я чомусь розучився боятися пекла,
Та не прагну й до раю вже так, як колись...

Нам усім — захлинутись потоками часу
І упасти на дно крижаної води...
Ми у світ народились без жодних пояснень, —
Без пояснень і лишимо світ назавжди.

Марафонська гонитва залежить від фарту:
Під якою зорею народжений ти?
Ми усі біжимо до одного інфаркту,
А наївно вважаємо, що — до мети.

Хто ми будемо — звані подобою Духа?
Чи то так від людської пихи повелось?
На частотах душі ледь помітно для слуху
Предковічні мотиви вистукує хтось.

То здавалось, чи снилось, чи, може, то спогад
Невідомих свідомості райдужних сфер?
А мій дух народився хіба не у Бога?
То чому він без Бога блукає тепер?

А найперший із нас називався Адамом,
Він нічого не знав про добро і про зло.
А проте помилявся достоту так само,
І так само його опускалось чоло.

У дитинних очах відбивалося небо,
Те незаймане небо едемських садів.
Був покликаний стати подібним до Тебе,
Та доглянути навіть... себе не зумів.

Ти дивився у нього, неначе у плесо,
Золотився Твій образ на чистому дні,
Поки гріх не спотворив обличчя небесне,
Мовби камінь, що впав на поверхню води.

Ніби приклад невдалого автопортрету,
До сьогодні вигнанець землею бреде.
Ми онуки Адамові! Господи, де Ти?!
І Твоєї краси відображення де?

Був Месія і учнів невпевнені кроки,
Чудеса і знамена, і хліб, і вино.
Воскресали мерці, говорили пророки...
А сьогодні дивлюся: невже це воно?

І невже Ти для цього приходив у гості
Рубіконом старої та оної ер,
Як ступає на дикий загублений острів
Переповнений вірою місіонер?

Вже у котре вдаряюся птахом об шибку
І щокою тулюсь до холодного скла.
Ти десь там за вікном, тільки обриси видко,
Тільки тінь наді мною Твойого крила...

Я не можу в дзеркалах Тебе роздивитись,
Потьмяніло, поблякло надщерблене скло...
Викладаю з уламків мозаїку світу,
Тільки їх вже не склеїти так, як було.

Ти безликий, а часом Ти тисячоликий.
Ти невидимий оку, Ти скрізь і ніде.
І невже я приречений бути довіку
Тим незрячим Адамом, що з раю бреде?

А можливо Твій образ розмився дощами,
Чи зім’яло його шестірнями століть?
Тільки клаптик картини лишився із нами,
Він глибоко у серці моєму лежить.

На уривку — Твоя триєдина усмішка,
Передати якої й Да Вінчі б не зміг.
Я своїми думками прикутий до ліжка,
А здавалось, ще трошки і був би добіг!

Животворче, навіщо Ти дав мені розум,
Що приречений битися в клітці знання?
Він, можливо, проспить все життя під наркозом
Лженаук і релігій останнього дня.

І коли вже в пізнання ціна — божевілля,
То дозволь мені випити чашу до дна!
У сміливості думки немає безсилля,
А для розуму думка — міцніша вина.

Задзеркалля, туман і на склі поцілунки,
І глухі голоси, і розмиті сліди...
Я торкаюсь вустами пекучого трунку:
Божевілля, хоч ти мене не підведи!