четвер, 29 серпня 2013 р.

РИМИ

















Поети знають, годі й казати:
Не все можливо заримувати...

Слова не вміють вдягати маски,
Не заримуєш «ану» з «будь-ласка»,

Обман до правди не ходить в гості,
Ні доброта - до оселі злості,

Бридує праця дворами ліні,
Гріхи ховаються від сумління,

Любов від зради біжить подалі,
А сміх в немилості у печалі...

Тому із шахт, де лупають рими,
Бери уважно, вишукуй зримо,

Винось на люди коштовні перли,
Щоб їх з паперу віки не стерли.

Бо найміцніше говорить серце,
Яке пізнало горнило герцю,

Чиєї долі болючі строфи
Зробились римою до Голгофи.

вівторок, 20 серпня 2013 р.

НА ПІДЛОЗІ

 

Я люблю говорити з Богом.
Ця розмова завжди до речі.
Ми сідаємо на підлогу,
Непомітно минає вечір...

В цій розмові немає страху,
Невимовні зітхання плинуть -
Під прибитим до неба дахом,
Перед мирним вогнем каміну.

А буває, Чоло яскраве
Роздивляюся в повній тиші.
І коли огортає слава -
Вже ні слова не треба більше.

Я не знав, що у ту хвилину,
Як підвожу до Нього погляд,
Він схиляється на коліна,
Щоб сидіти зі мною поряд.

Я не знав, що колись відкрию
За промінням очей всевишніх
У зіницях - бездонну мрію,
В добродушній усмішці - вічність.

Я люблю у Його кишенях
Відшукати солодкі крихти
І за чаєм з терпким варенням
Досхочу милосердя їсти.

Все це варте безумних марень...
Я не знаю, для чого Богу
Опускати Свій трон із хмари
На потерту брудну підлогу!

Між людьми, що шукають світла,
І між тими, що тихо гинуть,
Архітектор усього світу
Йде у дім - у дім до людини.

Мандрівник одинокий - хто Він,
Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови
І Якому всі люди - браття?

Сміх дитячий - Його предтеча,
Він приходить, мов дивний легіт,
Одягнувши собі на плечі
Переміряний п'яддю Всесвіт.

Є і деякі, що казали
Буцім знають Його дороги.
Та мені чомусь вистачало
Того вечора і підлоги.

Я Його і тепер не знаю,
Лиш одне зрозумів навічно:
За розмитим небесним сяйвом
Є виразне земне Обличчя.

четвер, 15 серпня 2013 р.

ОПІВНОЧІ



Пишу Твоє ім’я з великої,
Чоло схиляю за компанію...
Та чи підтримав би молитвою
Твої боріння в Гефсиманії?

І чи почув би за Кедроном я
Тривожним голосом озвучене
В числі найближчих і своє ім’я ―
У трійці з обраними учнями?

Чи спав би в темряві навколишній,
В той час, як каменем докинути ―
До того місця, де навколішки
Стояв за мене до загину Ти?

Не буду бідкатися пафосно,
Звучи себе вінцем нікчемності.
Бо чи такий вже я беззахисний,
Аби в молитві біль людей нести?

Схилю коліна біля каменя,
Якого піт кривавий вищербив.
Якби я знав ― Хто дав життя мені,
То досягав в молитві вище би!

Якби не вкрила серце грубістю
Буття марнотного окалина,
Чи залишив колись гору би ту,
Де перемог усіх підвалина?

Якщо гріхи вітрами півночі
Сердешну душу замели твою,
То перейди Кедрон опівночі
І розтопи сніги молитвою!

середу, 14 серпня 2013 р.

ПОЕТ




Коли у моді пафос і пліткарство,
Сентиментальні співи і ниття,
Поезію не сплутай з графоманством,
Гримаси не сприйми за почуття.

Беруться за перо тепер багато,
Хоча й не всякий грамоти черпнув...
Поет ― не той, хто вміє римувати,
А той, хто суть поезії збагнув!

Метафори на ліво і на право
Іще не гарантують сили слів.
Поет ― не той, хто пише кучеряво,
А той, хто в серці вічність поселив.

І хоч кортить поету так сказати,
Як ще ніхто не бачив і не чув,
Та важливіший в ньому ― не новатор,
А той, хто світ зсередини відчув!

Бо ж будні не однаково всім сірі,
По-різному і небо голубе.
Із-поміж всіх учителів й кумирів
Поет повинен виректи ― себе!

Тому й від кухля рим буває гірко,
Коли їх намішали для «аби».
Поет бо ― це не той, хто видав збірку,
А той, хто правду виболів в собі...

У кожного ― своя і мрія, й міра.
Та чи падіння твій уділ, чи злет,
Не той, хто зміг затьмарити Шекспіра,
А той, хто став людиною ― поет!

вівторок, 13 серпня 2013 р.

КРОК


Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі -
Тупик.

Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно -
Крах.

Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось -
Вись.

В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроби сміливо
Крок.

вівторок, 6 серпня 2013 р.

МІКРОКОСМОС



Мене привітно стрічають вранці
Трави зелені протуберанці.

Немов супутники по орбіті,
Кружляють бджоли навколо квітів.

Джмелі, неначе космічні шатли,
Нові планети летять шукати.

В зелених далях хай сяють вічно
Зелені сонця зеленим світлом,

Немов туманності біла стрічка,
Чумацьким шляхом іскриться річка,

В холодну воду хвости гасити
Пірнають бабки-метеорити...

У надвечір’ї живих галактик
Моя свідомість лягає спати.

Лунає пісня, звучать Кларнети...
Вони ― зелена душа планети.

От тільки люди в бетоні й бруці
Себе поводять, немов прибульці.