ДОЛЯ

Ти знав, на що прирік себе, поете,

Обравши висоту своїх небес?

Ти відав, чим заплатиш ради злету,

І скільки крил зітреш?..

Чи був ти світлий розумом і духом,

В той день, коли приміряв на плече

Протертий плащ сердешного Баруха

І жар, який зсередини пече?

Тепер твоя дорога незворотна:

Ні кроку вбік, ні погляду назад!

Бо ти пророк, а значить - ти самотній,

А значить і страждати - у стократ...

Твоє єство просмолене чуттями:

Якщо ненависть - значить навісна,

Якщо кохання - тільки донестями,

Якщо жага, то чиста, як весна!

Тепер малої іскри - забагато,

Щоб розбудити надра вічних рим,

Щоб тихий розум вибухнув, мов кратер,

Метаючи вогонь і дим.

Тобі тепер шукати недосяжне

І мучитись від вічних протиріч.

Це доля - відчувати завжди

Незриму наготу облич.

І те, що іншим дано на хвилину,

Як біль чи невловиме почуття,

Тобі нести без права на спочинок

Усе життя.

Щасливий-бо не скаже про скорботу,

І боягуз не звідає меча.

Хто бачив смерть, зневажить позолоту

І марнославство багача.

А ти, поете, будеш всім і всюди,

Пропустиш через себе цілий світ,

І посивієш, як сивіють люди,

Та не від літ...

Тобі щодня судилося вмирати,

Блукати між світами, як мара,

Стрічаючи свою наступну страту

На вістрі одержимого пера.

І вже тобі видніше, чим заплатить

Такої долі многолика суть.

Бо часто нагорода і прокляття

Удвох ідуть.

Лиш не згуби в боях святого змісту

І не віддай протертого плаща

У жертву підлабузі й лицемірству.

Хоча...

Ти знав, на що прирік себе, поете,

Пірнувши в глибину своїх небес!

Горіти в атмосфері, як комета, -

Аж поки не згориш увесь.

Дивися, за тобою стануть діти,

Зіпнуться на гранітове плече...

Кометі ж бо недовго і горіти.

Недовго ще...

ПУСТИР

автор ілюстрації: Celestica

На пустирі давно забутих снів,

Де час і звук, і світло невідомі,

Мій кволий дух, знемігши від утоми,

Блукаючого привида зустрів.

Самотня постать враз вселила страх

Стіною безтілесного мовчання.

Відсутній погляд затаїв прохання,

Невимовленим зойком у вустах.

Коли ж вуаль примарного плаща

Відкрила зору обриси знайомі,

Із подивом я раптом усвідомив:

Тим привидом була моя душа.

Під тягарем гнітючої вини,

Хвороби, що нутро пекла роками,

Вона стояла на руїнах храму,

Загорнута у пасма сивини.

Я підійшов і цілував чоло,

І присмак сліз ввібрав з блідої шкіри.

― Нещасна, нам обом забракло віри,

Вітрами нас від дому віднесло...

І побрели світ за очі удвох,

Обнявши один одного за плечі, ―

В прозорих лабіринтах порожнечі,

Стежками спроневірених тривог.

Навіщо ми і звідки в цьому сні,

У маренні гріховної уяви?

Невже ми не зустрінемо заграви

Воскреслої надії навесні?

Що буде з нами? Хто прийде за нами?

Чи закарбує наші імена

На плитах вікового полотна

Столітній час хвилинними різцями?

Аж раптом ми почули тихий дзвін.

І хвилями спокійного прибою

Він виніс нас із океану болю

На берег, де чекав осяйний ― Він.

Від нього струменіла чистота,

Сліпучим сріблом сяяли зіниці.

Його лице ― ранкова зоряниця,

Волосся ― наче хвиля золота.

Одне лиш слово мовили Вуста:

― Звершилося, ― І сонце заясніло!

Брудне лахміття стало біле-біле

Під обеліском древнього хреста.

Ми перейшли за порухом перста

Крізь тріумфальну арку Воскресіння,

Що приросла сапфіровим корінням

До каменю голгофського хребта.

Запахла у повітрі доброта,

І дзвін заграв мелодію весілля ―

Душа і дух з’єдналися у тілі,

Повічані Всевишністю Христа.