Як тінь, як невловима павутинка,
Незаймана, прозора і нага.
Як ненаписана сторінка,
Як брунька навесні туга.
Ти - несподіванка, ти - безумовно - жінка,
Бо тільки в жінці є така снага.
Бо лиш вона настільки дорога,
Що варто розлучитись на хвилинку,
Як серце переповнює нудьга!
Ти - поки безтілесна, підсвідома.
Як враження. Як вроджений інстинкт.
Ти - поки що нікому не відома,
Ти - сфера ще не звіданих глибин:
Далека і чомусь така знайома.
Ти - сивочолих мудреців оскома,
З яких тебе не знає ні один.
Ти - вітер із небачених країн,
У нім жага, і одночасно - втома.
Він провокує дух до перемін,
Та повертає все ж таки - додому.
Ти - загадкою лишишся, аж поки
Не прийде час тривожного єства,
Кому судилось владою пророка
Почати і завершити жнива.
Він перший, хто твої почує кроки
Й зуміє зодягнути їх в слова.
Хто зазирне у тебе так глибоко,
Що обертом ітиме голова.
І ти крізь нього зробишся жива -
Ти будеш руса і блакитноока...
Ти принесеш нечувані дива.
І наречуть тебе - Нова Епоха.
От тільки той, хто принесе прозріння,
Не зможе більше жити, як усі.
Він представник нового покоління,
Він носить в серці інші голоси...
У нім живе митець і породілля,
Він поглядом пронизує часи.
Його зустріне лінь нерозуміння
Людей, що пхають скрізь свої носи,
Сміються і скрегочуть від безсилля.
Хоч те, що називають божевіллям,
Нерідко - знак небесної краси.
Ти скоро станеш днем, промінням раннім
Осяявши дрімаюче буття.
Та поки що - не більше, ніж зітхання,
Лиш жменя літер, згусток почуття.
І, разом з тим, ти - Всесвіт, ти - страждання
Століть воскресле з небуття.
Ти - найчистіше в світі поривання,
Ти - мрія без кінця і вороття,
Ти - чаша надприродного пиття,
Немов екстракт безсмертного кохання
Чи еліксир нетлінного життя...
Ти - молодість, ти - спрага, ти - чекання...
А хтось - в тобі шукає забуття.
Ти - щем, і крик, і марення свободи,
Ти - кров, яку поглинула земля.
Ти в заворушеннях народів
Зоставила своє ім'я.
Ти - сильний біль на грані насолоди.
Ти - наче зорана рілля,
Полита потом із чола,
Що скоро подарує сходи.
Ти щедрий дощ на спрагнені поля -
Небесні життєдайні води...
Ти в тій душі, що в жертву віддала
Саму себе не задля нагороди!
Без жертви ти б не ожила...
Тож дай мені свого п'янкого трунку,
Щоб, чашу долі випивши сповна,
Сподобитись у Бога поцілунку,
Якою б не була на те ціна.
Нехай вкриває скроні сивина,
Роки мої збираючи у клунки.
Аби лише безцінним подарунком
Моє єство наповнила вона -
Її величність Геніальна Думка!
