IDEA FIXA

Як тінь, як невловима павутинка,

Незаймана, прозора і нага.

Як ненаписана сторінка,

Як брунька навесні туга.

Ти - несподіванка, ти - безумовно - жінка,

Бо тільки в жінці є така снага.

Бо лиш вона настільки дорога,

Що варто розлучитись на хвилинку,

Як серце переповнює нудьга!




Ти - поки безтілесна, підсвідома.

Як враження. Як вроджений інстинкт.

Ти - поки що нікому не відома,

Ти - сфера ще не звіданих глибин:

Далека і чомусь така знайома.

Ти - сивочолих мудреців оскома,

З яких тебе не знає ні один.

Ти - вітер із небачених країн,

У нім жага, і одночасно - втома.

Він провокує дух до перемін,

Та повертає все ж таки - додому.




Ти - загадкою лишишся, аж поки

Не прийде час тривожного єства,

Кому судилось владою пророка

Почати і завершити жнива.

Він перший, хто твої почує кроки

Й зуміє зодягнути їх в слова.

Хто зазирне у тебе так глибоко,

Що обертом ітиме голова.

І ти крізь нього зробишся жива -

Ти будеш руса і блакитноока...

Ти принесеш нечувані дива.

І наречуть тебе - Нова Епоха.




От тільки той, хто принесе прозріння,

Не зможе більше жити, як усі.

Він представник нового покоління,

Він носить в серці інші голоси...

У нім живе митець і породілля,

Він поглядом пронизує часи.

Його зустріне лінь нерозуміння

Людей, що пхають скрізь свої носи,

Сміються і скрегочуть від безсилля.

Хоч те, що називають божевіллям,

Нерідко - знак небесної краси.




Ти скоро станеш днем, промінням раннім

Осяявши дрімаюче буття.

Та поки що - не більше, ніж зітхання,

Лиш жменя літер, згусток почуття.

І, разом з тим, ти - Всесвіт, ти - страждання

Століть воскресле з небуття.

Ти - найчистіше в світі поривання,

Ти - мрія без кінця і вороття,

Ти - чаша надприродного пиття,

Немов екстракт безсмертного кохання

Чи еліксир нетлінного життя...

Ти - молодість, ти - спрага, ти - чекання...

А хтось - в тобі шукає забуття.




Ти - щем, і крик, і марення свободи,

Ти - кров, яку поглинула земля.

Ти в заворушеннях народів

Зоставила своє ім'я.

Ти - сильний біль на грані насолоди.

Ти - наче зорана рілля,

Полита потом із чола,

Що скоро подарує сходи.

Ти щедрий дощ на спрагнені поля -

Небесні життєдайні води...

Ти в тій душі, що в жертву віддала

Саму себе не задля нагороди!

Без жертви ти б не ожила...

Тож дай мені свого п'янкого трунку,

Щоб, чашу долі випивши сповна,

Сподобитись у Бога поцілунку,

Якою б не була на те ціна.

Нехай вкриває скроні сивина,

Роки мої збираючи у клунки.

Аби лише безцінним подарунком

Моє єство наповнила вона -

Її величність Геніальна Думка!