вівторок, 18 листопада 2014 р.

ЛИСТ ДО ЗАПИТАННЯ


Пам’ятаєш нас, Господи? Ось ми —
Сім мільярдів Твоїх надій.
З усіх Твоїх заповідей сьогодні найменш популярна восьма.
І все менше людей пам’ятають про «Не убий»...

Нас непросто забути, Земля — то палає, то плаче.
Гітлерів вистачає на всі часи!
А Тебе вже дві тисячі років ніхто не бачив,
Тільки молимося: помилуй, Боже! Боже, спаси!

Ти ще віриш в нас, Боже? Поглядаєш іще хоч зрідка
На третю планету від сонця?
У Тебе на всіх картинах сива борідка.
Виходить, що Ти і Сам від усього — в шоці...

Посилай нам хоч іноді лютерів, кінгів, ганді,
Доторкайся до ран перстами святих терез.
Нам потрібно не втратити віру, що в цьому справді
Є якийсь сенс.

А коли над землею нависне лиха незворотність,
І пекло захоче невинної крові, —
Закричи до нас у небесній сотні,
Щоб нам не проспати останньої совісті!

І знаєш що, Господи: вірити нині важко,
Та ми все одно — в глибині душі —
Від свого ж цинізму ховаємо світлу небесну казку.
Щоб вона не розтала — будь ласка, частіше до нас пиши!

вівторок, 11 листопада 2014 р.

НЕБЕСНИЙ ХЛОПЧИК

Оповідання у віршах


Колись глибоке небо — обміліло,
Розхлюпалося бризками калюжі.
Попленталися тіні обімліло —
Холодні, засумовані, байдужі...

То перехожі, мляві від застуди,
Місили черевиками болото.
Позаду себе волочили люди
До ланцюгів приковані турботи.

Мов каторжани невблаганних буднів,
Безсилі в’язні звичного маршруту
В передчутті засніженого грудня
Спішили встигнути, боялися забути...

Картина міста, писана графітом,
Сіріла непривабливим відтінком —
Що й сам художник мусив посіріти
На фоні сіруватого будинку.

І небо розступилося, не в змозі
Знести тягар людського песимізму, —
З’явилася дитина на порозі,
Кахикнув засув голосом залізним.

Туп-туп, туп-туп — червоні черевички.
Барвиста парасоля у клітинку.
На куртці — кольорові чоловічки.
В кишені — свіжоспечена скоринка.

Малюк сміявся людям у обличчя,
Зглядалися здивовані міщани.
Котився сміх луною по узбіччі,
Затоплював проспекти і майдани,

Торохкав по шибках та підвіконнях,
Синицями сполоханими пурхав…
Кватирки відчинялися спросоння,
Балкони нашорошували вуха.

Сміх дріботів по людних тротуарах,
Повз гастроном, кав’ярню і цирульню —
В провулок між собором і базаром,
Де швендяли собаки безпритульно.

Маленький хлопчик сонячної вдачі,
Немов проміння, сипав їм окрайці.
Лизали руки віддано і вдячно
І лоскотали мордочками пальці.

Старий двірник у латаній фуфайці
Спинився у задумі край дороги.
Ковзнув промінчик сонячного зайця
І закотився дідові під ноги.

З’явився хлопчик з темного провулку.
— Добридень! — заясніли оченята.
І на ходу діставши рештки булки,
Став голубів на площі годувати.

Старий напився пам’яті терпкої,
Згадавши колір світлого дитинства.
Змахнув сльозину і змахнув мітлою
Журбу із зачарованого міста.

І раптом — диво! Розірвало хмари,
Немов хтось жахнув дробом із рушниці.
І поскакали зайчики крізь шпари,
По куполах, алеях і дзвіницях.

Всміхнулася закутана бабуся,
Що крамувала соленим насінням.
Жовніри засміялися у вуса,
І заблищали шаблі у промінні.

І ксьондз зашепотів з благоговінням,
І небо подивилося в зіниці.
З людських плечей попадало каміння
І стало мокрим слідом на бруківці.

Майдан заповнив гамір, мішанина,
Дорослі й діти — гарні та веселі.
Художник, задивившись, перекинув
На полотно яскраві акварелі…

— Де ж хлопчик? — стали люди гомоніти.
Замовкнув сміх щасливого рум’янця.
Лиш голуби додзьобували крихти,
І спали пси на латаній фуфайці…

Отак, бува, у сірих-сірих буднях:
Кахикне небо засувом залізним —
Небесний хлопчик вийде ополудні
Засіяти планету оптимізмом!