НЕБЕСНИЙ ХЛОПЧИК

Оповідання у віршах

Колись глибоке небо — обміліло,

Розхлюпалося бризками калюжі.
Попленталися тіні обімліло —
Холодні, засумовані, байдужі...

То перехожі, мляві від застуди,
Місили черевиками болото.
Позаду себе волочили люди
До ланцюгів приковані турботи.

Мов каторжани невблаганних буднів,
Безсилі в’язні звичного маршруту
В передчутті засніженого грудня
Спішили встигнути, боялися забути...

Картина міста, писана графітом,
Сіріла непривабливим відтінком —
Що й сам художник мусив посіріти
На фоні сіруватого будинку.

І небо розступилося, не в змозі
Знести тягар людського песимізму, —
З’явилася дитина на порозі,
Кахикнув засув голосом залізним.

Туп-туп, туп-туп — червоні черевички.
Барвиста парасоля у клітинку.
На куртці — кольорові чоловічки.
В кишені — свіжоспечена скоринка.

Малюк сміявся людям у обличчя,
Зглядалися здивовані міщани.
Котився сміх луною по узбіччі,
Затоплював проспекти і майдани,

Торохкав по шибках та підвіконнях,
Синицями сполоханими пурхав…
Кватирки відчинялися спросоння,
Балкони нашорошували вуха.

Сміх дріботів по людних тротуарах,
Повз гастроном, кав’ярню і цирульню —
В провулок між собором і базаром,
Де швендяли собаки безпритульно.

Маленький хлопчик сонячної вдачі,
Немов проміння, сипав їм окрайці.
Лизали руки віддано і вдячно
І лоскотали мордочками пальці.

Старий двірник у латаній фуфайці

Спинився у задумі край дороги.
Ковзнув промінчик сонячного зайця
І закотився дідові під ноги.

З’явився хлопчик з темного провулку.
— Добридень! — заясніли оченята.
І на ходу діставши рештки булки,
Став голубів на площі годувати.

Старий напився пам’яті терпкої,
Згадавши колір світлого дитинства.
Змахнув сльозину і змахнув мітлою
Журбу із зачарованого міста.

І раптом — диво! Розірвало хмари,
Немов хтось жахнув дробом із рушниці.
І поскакали зайчики крізь шпари,
По куполах, алеях і дзвіницях.

Всміхнулася закутана бабуся,
Що крамувала соленим насінням.
Жовніри засміялися у вуса,
І заблищали шаблі у промінні.

І ксьондз зашепотів з благоговінням,
І небо подивилося в зіниці.
З людських плечей попадало каміння
І стало мокрим слідом на бруківці.

Майдан заповнив гамір, мішанина,
Дорослі й діти — гарні та веселі.
Художник, задивившись, перекинув
На полотно яскраві акварелі…

— Де ж хлопчик? — стали люди гомоніти.
Замовкнув сміх щасливого рум’янця.
Лиш голуби додзьобували крихти,
І спали пси на латаній фуфайці…

Отак, бува, у сірих-сірих буднях:
Кахикне небо засувом залізним —
Небесний хлопчик вийде ополудні
Засіяти планету оптимізмом!