Нащадки

Древній Вуже, що Господом проклятий від початку,
Пам'ятаєш ту першу зустріч в Саду землі? 
Твій нащадок тепер доганяє мого нащадка, 
Жалить п'яти, приречений повзати в кушпелі́.

Після зверження рідко буває м'яка посадка. 
Ми зробили свій вибір обабіч Ріки життя. 
Мій нащадок топтатиме череп твого нащадка 
У віках і народах, без жодного співчуття.

Вбивце-Каїне, ти, що прийняв на чоло печатку,
Обираючи жереб між заздрих лихих нікчем, 
Твій нащадок вдарятиме в спину мого нащадка
І ставатиме вкотре вигнанцем і втікачем.

Пам'ятаєш ту жертву, те світле дзвінке хлопчатко 
І занесений камінь у той зловорожий день? 
Беззупинно волатиме кров'ю мого нащадка 
Найлютіша відплата — від Бога і від людей.

Юдо-зраднику, як допустив ти нещасну гадку, 
Щоб за душу призначити плату, як за товар? 
Твій нащадок донині цілує мого нащадка, 
Тільки в іншій сьогодні валюті бере хабар. 

Чорні гроші — сплямована кров'ю твоя тридцятка. 
За тобою уже на гілляці кричать сичі. 
Мій нащадок запитує в очі твого нащадка: 
«Що ти чиниш? Якого ти чорта прийшов вночі?»

Царю Іроде, стороже вічний гнилого спадку, 
Ще твоя нині влада, та злічена до хвилин. 
Твій нащадок розіпне на древі мого нащадка
Серед сорому, смороду, реготу і хули.

Твій престол — цитадель беззаконня і безпорядку,
Та у Бога все зважено, ро́ки твої — трава. 
Мій нащадок вкінці переможе твого нащадка, 
І його обезкровлене тіло зжере черва́.

СПЕКА

 

Спека у місті, яке ще недавно жило й хотіло...
Сонце немилосердно шмагає тіло.
Вкотре по мирних жителях прилетіло.

Місто недавно юрмилося, било в дзвони:
Сукні, краватки, дитячі комбінезони,
Звуки автомобілів, гудки промзони...

Нині у місті лишилося тільки лихо.
Стало вражаюче пусто, страшенно тихо.
Місто поранене в груди і ледве диха.

В міста забиті легені, спасати — пізно.
Купи бетону, розплавленого заліза.
Цегла, зірвавшись з руйновищ, летить донизу.

Спека налита упертістю та злобою.
Зброя, розпечена сонцем, чекає бою.
Небо роззявлене прірвою голубою.

Піт затікає під плитоноску, лоскоче спину.
Скроні пульсують, і від зневоднення гусне слина.
Труп на дорозі. На майці написано: «Україна».

Мрець мені каже: «Оце моя вулиця, стінка до стінки.
Ось мій будинок — усе, що лишилося від будинку.
Ось мої діти (не розбуди їх) у чорних торбинках.

Тут ми жили, — каже, — разом у втісі й горі,
Тут працювали, і тут нам світили зорі.
Все що від нас лишилося — гниль і сморід...»

Всюди розтяжки — завжди оглядати усе довкола.
Шлях — де розбиті храми, мости і школи.
Начебто їх тут і не було ніколи...

Можуть накрити — вертатись потрібно швидко.
Спека зсередини й ззовні, не знати звідки...
Так, ніби сонце палає прямо з грудної клітки.

Спека вбиває, доводить до марення, до нудоти.
Можна забути, де ти, ба, навіть, хто ти...
В кожному разі — хтось має робити і цю роботу.

Часом приходить відчай, що все даремно...
Що буде далі, якщо і так вже — занадто темно?
Цінність свободи — єдине, що чітко і достеменно.

Власне, для кожного черга настане вмирати.
Смерть забирає щоразу, як може забрати.
Решті — лишається жити во ім'я кожної втрати.

Іноді все ж здається, що Бог існує.
Значить, усі ці жертви були не всує.
Значить, добро не програє, а зло не восторжествує.

Значить, усі злочинці підуть до пекла.
Значить, усе було вартим — розлука і небезпека.
Значить, не вічна оця нещадна лютнева спека.