СПЕКА

 

Спека у місті, яке ще недавно жило й хотіло...
Сонце немилосердно шмагає тіло.
Вкотре по мирних жителях прилетіло.

Місто недавно юрмилося, било в дзвони:
Сукні, краватки, дитячі комбінезони,
Звуки автомобілів, гудки промзони...

Нині у місті лишилося тільки лихо.
Стало вражаюче пусто, страшенно тихо.
Місто поранене в груди і ледве диха.

В міста забиті легені, спасати — пізно.
Купи бетону, розплавленого заліза.
Цегла, зірвавшись з руйновищ, летить донизу.

Спека налита упертістю та злобою.
Зброя, розпечена сонцем, чекає бою.
Небо роззявлене прірвою голубою.

Піт затікає під плитоноску, лоскоче спину.
Скроні пульсують, і від зневоднення гусне слина.
Труп на дорозі. На майці написано: «Україна».

Мрець мені каже: «Оце моя вулиця, стінка до стінки.
Ось мій будинок — усе, що лишилося від будинку.
Ось мої діти (не розбуди їх) у чорних торбинках.

Тут ми жили, — каже, — разом у втісі й горі,
Тут працювали, і тут нам світили зорі.
Все що від нас лишилося — гниль і сморід...»

Всюди розтяжки — завжди оглядати усе довкола.
Шлях — де розбиті храми, мости і школи.
Начебто їх тут і не було ніколи...

Можуть накрити — вертатись потрібно швидко.
Спека зсередини й ззовні, не знати звідки...
Так, ніби сонце палає прямо з грудної клітки.

Спека вбиває, доводить до марення, до нудоти.
Можна забути, де ти, ба, навіть, хто ти...
В кожному разі — хтось має робити і цю роботу.

Часом приходить відчай, що все даремно...
Що буде далі, якщо і так вже — занадто темно?
Цінність свободи — єдине, що чітко і достеменно.

Власне, для кожного черга настане вмирати.
Смерть забирає щоразу, як може забрати.
Решті — лишається жити во ім'я кожної втрати.

Іноді все ж здається, що Бог існує.
Значить, усі ці жертви були не всує.
Значить, добро не програє, а зло не восторжествує.

Значить, усі злочинці підуть до пекла.
Значить, усе було вартим — розлука і небезпека.
Значить, не вічна оця нещадна лютнева спека.