В НЕПРИСТУПНОМУ СВІТЛІ

Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може...

(1Тим.6:16)

Як Тобі там, в неприступному світлі?

Як Тобі там, у безвітряних далях?

Ти молодий чи тисячолітній?

Пишеш на аркушах, чи на скрижалях?

Боже, а як Ти проводиш вічність?

З ким розмовляєш про звичні справи?

Хто заглядає Тобі у вічі?

Хто Тобі одяг шиє зі слави?

Хто Тебе будить чистого ранку?

Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?

А правда, що в небі безперестанку

Діти сміються тисячолунко?

Це Ти малюєш білі хмаринки,

І кожної днини — нову заграву?

Боже, а хто Тобі смажить грінки,

Хто Тобі варить ранкову каву?

Що ти читаєш, сівши на хмарі —

Древні сувої чи свіжі газети?

Невже і останній п’яниця в барі

Тобі дорожчий за всі планети?

Ти справді усіх одночасно чуєш,

І навіть — думки найменший порух?

А часто — кличуть до Тебе всує,

Навіть не звівши погляду вгору?

Тобі буває самотньо, Боже,

Коли забувають про Тебе люди,

Коли відвертає обличчя кожен,

Втупивши очі у сірі будні?

Ти відчуваєш іноді зраду,

Коли не пишуть листів місяцями, —

Лише барабанять об шибки градом

Позачергових прохань телеграми?

А правда, що в ранах Твої долоні,

І — що не загоїтись їм повіки,

Що стіни у тронній залі — червоні,

І чашам сліз не пізнати ліку?

І як же Ти витримав ту хвилину,

Коли, відірвавши Себе від Себе,

Дозволив померти єдиному Сину,

Закривши грозою блакитне небо?

Як пережив Ти таку розлуку,

Коли і рай не здавався раєм?

Чи цілий Всесвіт умістить муку

Того, Хто Землю перстом тримає?

А як би хотілось Тебе обійняти,

Дух розчинити в Тобі невинно!

Забувши про всі помилки і втрати,

Знову відчути себе дитиною...

ГОНГАДЗЕ

«У ніч на 30 листопада у Львові померла Леся Гонгадзе»

Українська правда

В ту саму ніч, як зломилась історія,
Тихо померла і мама Георгія...

Не попрощавшись таки із надією —
Ще на землі обійнятися з Гією.

Сина шукала гіркими туманами...
Не дочекалася — стала майданами.

Мамо, молитви у небі почулися —
Бачиш, синочки твої повернулися!

Вільними кроками, хриплими нотами,
Світлими лицями яснозолотими!

Ніби чуже — на своїй території —
Стало на смерть покоління георгіїв.

Слава героям! Червоними росами
Стануть георгії побідоносними!

З чорного неба зліталися беркути...
Краще замовкнути, тихо промекати,

Легше сховатись, під ніс промугикати,
Ніж — на всі груди свободу покликати!

Між барикад у страшному преторії —
Там народилась країна Георгія.

Мрії віднині не будуть порожніми,
Неба над площею вистачить кожному.

Більше не втримати теленаркозами
Тих, хто за правду боровся з морозами.

У божевіллі кривавої оргії —
Скільки голів ще злетить у георгіїв?

Нам обирати проспектами людними:
Бути георгіями — чи іудами!?

РТУТЬ

«30 листопада вранці "Беркут" силою розігнав людей із Євромайдану у центрі Києва.

Мітингувальників били кийками та ногами, тягнули по землі...»

ТСН

Я плачу. Поки — тільки плачу
Від зради і від німоти.
Я ще стою, та це не значить,
Що я не спробую іти!

Я ще мовчу, та бачить небо —
Відпанувала вже пора
Терпіти мовчки, як об тебе
Неправда ноги витира.

Не тішся, враже, тишиною,
Бо тишина — це вірний знак,
Що, причаївшись перед боєм,
Долоня стислася в кулак.

Тож начувайся, супостате:
Все вище доповзає ртуть.
Не дай же Бог тобі пізнати,
Як сльози гнівом проростуть!

ВОАНЕРГЕС

Тих хлопців нарекли синами грому...

Чи їхній батько був-таки крутій,

А чи й самі прославилися в тому,

Що, піддаючись норову крутому,

Дали би меду будь-якій куті!

Та там усі такі були джигіти,

Що Боже збав і Боже сохрани...

А як забачиш, то ховайся в жито,

Бо ціле місто ладні спопелити,

Вогнем із неба громові сини.

Атож! Чого там тільки не бувало —

Летіли вуха, січені мечем,

Вщухали бурі, демони тікали...

Але й цього братам здалося мало —

Гаряча голова просила ще!

До діла, звісно ж, підключили жінку...

Бо — як не глянь, і що там не кажи,

А ніжних слів, м’якої поведінки,

Тремтячих вій і тихої сльозинки

Ніякі не витримують мужі!

Поглянула вона в Христові очі,

По-материнськи обняла обох:

Учителю, просити щиро хочу,

Аби до Себе взяв моїх синочків,

Коли Тебе царем поставить Бог!

Ого! Це ж треба, капосна сімейка!

Оце хапуги, що там говорить...

А ми? Та чим ми гірші, Зеведейко?

От зараз розберемося швиденько,

Хто більший з нас і де кому сидіть...

Такі лоби — що Господи помилуй!

Мов на розбій собі хто набирав...

А Він узяв і їм довірив силу!

І подалися на священне діло

Рибалка, митник, тесля, костоправ...

Оце то учні, з дозволу сказати!

Це ж буде з ними клопоту й журби...

І, може — так шептали супостати,

Та поряд з Ним не так і просто стати,

Тож всі «порядні» — чухали чуби...

Він не шукав тихонь і боягузів,

Які блазнились грішним і святим...

Господь Собі збирав надійних друзів,

Які підуть в нестачі і в напрузі

Далекими дорогами за Ним.

І хай вони поснуть у хвилю бурі,

І накивають п’ятами, бува.

Нічого, прийде час — на власній шкурі

Відчують рани, допити і тюрми.

І мовлять Богом вкладені слова.

А поки — хай потроху цупить Юда,

І Симон хай пройдеться по воді,

Нехай, не зрозумівши серцем чуда,

П’ятьма хлібами наїдяться люди.

Усе це їм згадається тоді...

І дехто зрозуміє в двадцять першім —

Під сірістю задимлених небес,

Що Богу для Своїх нагальних звершень

Потрібні не знавці високих речень,

А дикий і живий Воанергес!

P. S. Хто не впізнав, на фото - Sam Childers, сучасний Воанергес, який, ризикуючи життям, служить дітям в зоні конфлікту у Південному Судані. Він же - реальний прототип головного героя фільму "Проповідник з кулеметом" ("Machine Gun Preacher").

Скачать ролик | Все ролики к фильму | Информация о фильме...

ЛІЛІПУТИ

Мені вдарялися об плечі
Підступним пострілом із вуст
Слова, що легші порожнечі –
Лукаві слуги підлабуз.

Та варто тільки обернутись,
Піти очима на таран –
Як стане миттю ліліпутом
Роздутий пліткою обман.

Бо правда діє, як лабети,
На плоть брехливої губи.
І враз ховаються скелети
В свої побілені гроби.

Тож годі, прихвосні ледащі,
Плести обмов нечисту гру!
Лишивши хвіст, тікає ящір
В сумління чорного нору...

Та скільки ж підлої картечі
Лишає зрада у душі!
Слова, що легші порожнечі, –
Гостріші часом за ножі.

Поглянеш – лик, немов з ікони,
А заговорить – сатана.
І жовч наповнює патрони,
І починається війна.

І подають на стіл «секрети»,
І не вгаває апетит...
Не замовкають кулемети –
Аж слина гільзами летить.

Чи це мені приносить втіху,
Чи, може, просто я вже звик
Перемагати щирим сміхом
Отой роздвоєний язик.

Зустріну вас, пекельні бомби,
Щитом ласкавого вогню.
А мертвих слів огидні зомбі
Мечами правди зупиню!

І як потрібно не заснути
В той час, як ходять по землі
Інтриг лякливі ліліпути
І заздрих поглядів тролі.

ЗВИЧКА

Кружляє вітер мертве листя
В тумані вицвілого дня.
Пусте занедбане обійстя
Від себе відчай відганя...

А дні переплелись з ночами,
І розрізнити вже дарма —
Де сон, де правда. Осінь з нами,
А завтра — завтра вже зима.

І тільки небо неминуще...

Пущу у вись коріння дум.
Мене землею не розплющить,
І не задушить серце сум.

Коли згорить в червоній ватрі
Тривога вітряного сну,
Збагну, що осінь — просто настрій.
А небо — штора у весну.

Я розмочу засохлі очі,
Торкнуся пензлем полотна.
Правдива в світі тільки Творчість,
Бо дух освячує вона.

І поки ще не згасла свічка,
Надіє, нас не залиши!
Я знаю, осінь — просто звичка,
А небо — вічний стан душі. 

СЛОВО БЕЗ РИМИ

Слово без рими

Кинуло виклик.

Я відгукнувся

І став на прю!

В горлі незримо

Вибухне викрик,

Я поперхнуся

І заговорю!

Голос відчинить

Райдужні брами,

Випурхнуть зграї

З високих веж.

Голос мужчини

В склепінні храму

Нас запитає

Одне і те ж.

Випурхнуть мрії

З вуст розіпнутих,

В шати молитви

Вбравши луну.

Я не зумію

Вчасно збагнути

Нашої битви

Справжню ціну.

Отже, немає

Іншого шансу:

Тільки від жертви

Дрижить земля.

Я відступаю

З правом реваншу -

Варто померти

Не "від", а "для"!

Слово без рими -

Слово на вітер.

Хтозна куди він

Нас віднесе.

Слово без гриму

Тиснених літер

Скаже правдиво

Все!

Нині все рідше -

Слово без фальші.

Хтозна, чи вартий

Жрець олтаря...

З правом на більше,

З вірою в краще

Ставлю на карту

Власне ім'я.

Слово без рими,

Випий мій спокій,

В саван чекання

Тебе загорну.

Будуть нестримно

Бити потоки,

Та не злякають

Нашого сну.

А пробудившись

Від поцілунку,

Вперше у риму

Відповіси.

Голос - ще тиша,

Слово - ще думка,

Подих затримай:

Тссс! 

БОЖИЙ ДИЗАЙН

(переклад з російської)

В дизайні Божому панує злагода,

Мир і простота.

Там продумані пильно

Кольори і почуття.

Там завжди гомін і сміх,

Там немає убогих, хворих і старих.

В дизайні Божому немає сумніву,

Вади і жалю.

Він щодня і щоночі

Душу береже твою.

І кожен ― бажаний там.

Там не зраджують друзів і не мстяться ворогам.

Приспів:

Там барви файні ―

В Його дизайні.

Там сліз ніхто не витирає від самотності.

Там ясне сяйво, і ти не зайвий.

Тебе там люблять і чекають

У сім’ї святій.

В дизайні Божому є місце кожному,

Там потрібні всі,

Бо у кожній усмішці ―

Образ Божої краси.

Й за тебе в тому числі

Син небесного Батька був розп’ятий на хресті.

Оригінал з акордами:

Em Am C D Em
В дизайне Божьем нету заблуждения и ошибок нет.
Am C D Em
Всё продумано тонко: цвет волос и кожи цвет.
C-G Am Em
И там радость и свет,
Am C Hm C D-Em
Нет голодных и бедных, нет больных и слабых нет.

В дизайне Божьем нету одиночества, нет ненужных там.
Никогда там не плачут от бессилья по ночам.
Там всех любят и ждут,
Не солгут, не изменят и друзей не предадут.

Припев:
G Am G Am
Там красок много, в дизайне Бога,
Em Hm C D
Там нету боли, нету слёз и одиночества.
G Am G Am
Там много света и лишних нет там,
Em Hm C D D-G
Там для тебя найдётся место, если хочешь ты.

В дизайне Божьем место есть для каждого, очень ценен ты.
Человек – это Божье воплощенье красоты.
Ведь ты – тот, для кого
Бог отдал на распятье Сына Своего.

Невідомий автор

Пісня "Божий дизайн" у виконанні гурту "Новый Иерусалим"

Мінусовка "Божий дизайн"

ДОЛЯ

Ти знав, на що прирік себе, поете,

Обравши висоту своїх небес?

Ти відав, чим заплатиш ради злету,

І скільки крил зітреш?..

Чи був ти світлий розумом і духом,

В той день, коли приміряв на плече

Протертий плащ сердешного Баруха

І жар, який зсередини пече?

Тепер твоя дорога незворотна:

Ні кроку вбік, ні погляду назад!

Бо ти пророк, а значить - ти самотній,

А значить і страждати - у стократ...

Твоє єство просмолене чуттями:

Якщо ненависть - значить навісна,

Якщо кохання - тільки донестями,

Якщо жага, то чиста, як весна!

Тепер малої іскри - забагато,

Щоб розбудити надра вічних рим,

Щоб тихий розум вибухнув, мов кратер,

Метаючи вогонь і дим.

Тобі тепер шукати недосяжне

І мучитись від вічних протиріч.

Це доля - відчувати завжди

Незриму наготу облич.

І те, що іншим дано на хвилину,

Як біль чи невловиме почуття,

Тобі нести без права на спочинок

Усе життя.

Щасливий-бо не скаже про скорботу,

І боягуз не звідає меча.

Хто бачив смерть, зневажить позолоту

І марнославство багача.

А ти, поете, будеш всім і всюди,

Пропустиш через себе цілий світ,

І посивієш, як сивіють люди,

Та не від літ...

Тобі щодня судилося вмирати,

Блукати між світами, як мара,

Стрічаючи свою наступну страту

На вістрі одержимого пера.

І вже тобі видніше, чим заплатить

Такої долі многолика суть.

Бо часто нагорода і прокляття

Удвох ідуть.

Лиш не згуби в боях святого змісту

І не віддай протертого плаща

У жертву підлабузі й лицемірству.

Хоча...

Ти знав, на що прирік себе, поете,

Пірнувши в глибину своїх небес!

Горіти в атмосфері, як комета, -

Аж поки не згориш увесь.

Дивися, за тобою стануть діти,

Зіпнуться на гранітове плече...

Кометі ж бо недовго і горіти.

Недовго ще...

ПУСТИР

автор ілюстрації: Celestica

На пустирі давно забутих снів,

Де час і звук, і світло невідомі,

Мій кволий дух, знемігши від утоми,

Блукаючого привида зустрів.

Самотня постать враз вселила страх

Стіною безтілесного мовчання.

Відсутній погляд затаїв прохання,

Невимовленим зойком у вустах.

Коли ж вуаль примарного плаща

Відкрила зору обриси знайомі,

Із подивом я раптом усвідомив:

Тим привидом була моя душа.

Під тягарем гнітючої вини,

Хвороби, що нутро пекла роками,

Вона стояла на руїнах храму,

Загорнута у пасма сивини.

Я підійшов і цілував чоло,

І присмак сліз ввібрав з блідої шкіри.

― Нещасна, нам обом забракло віри,

Вітрами нас від дому віднесло...

І побрели світ за очі удвох,

Обнявши один одного за плечі, ―

В прозорих лабіринтах порожнечі,

Стежками спроневірених тривог.

Навіщо ми і звідки в цьому сні,

У маренні гріховної уяви?

Невже ми не зустрінемо заграви

Воскреслої надії навесні?

Що буде з нами? Хто прийде за нами?

Чи закарбує наші імена

На плитах вікового полотна

Столітній час хвилинними різцями?

Аж раптом ми почули тихий дзвін.

І хвилями спокійного прибою

Він виніс нас із океану болю

На берег, де чекав осяйний ― Він.

Від нього струменіла чистота,

Сліпучим сріблом сяяли зіниці.

Його лице ― ранкова зоряниця,

Волосся ― наче хвиля золота.

Одне лиш слово мовили Вуста:

― Звершилося, ― І сонце заясніло!

Брудне лахміття стало біле-біле

Під обеліском древнього хреста.

Ми перейшли за порухом перста

Крізь тріумфальну арку Воскресіння,

Що приросла сапфіровим корінням

До каменю голгофського хребта.

Запахла у повітрі доброта,

І дзвін заграв мелодію весілля ―

Душа і дух з’єдналися у тілі,

Повічані Всевишністю Христа.

РИМИ

Поети знають, годі й казати:

Не все можливо заримувати...

Слова не вміють вдягати маски,

Не заримуєш «ану» з «будь-ласка»,

Обман до правди не ходить в гості,

Ні доброта - до оселі злості,

Бридує праця дворами ліні,

Гріхи ховаються від сумління,

Любов від зради біжить подалі,

А сміх в немилості у печалі...

Тому із шахт, де лупають рими,

Бери уважно, вишукуй зримо,

Винось на люди коштовні перли,

Щоб їх з паперу віки не стерли.

Бо найміцніше говорить серце,

Яке пізнало горнило герцю,

Чиєї долі болючі строфи

Зробились римою до Голгофи.

НА ПІДЛОЗІ

 

Я люблю говорити з Богом.

Ця розмова завжди до речі.

Ми сідаємо на підлогу,

Непомітно минає вечір...

В цій розмові немає страху,

Невимовні зітхання плинуть -

Під прибитим до неба дахом,

Перед мирним вогнем каміну.

А буває, Чоло яскраве

Роздивляюся в повній тиші.

І коли огортає слава -

Вже ні слова не треба більше.

Я не знав, що у ту хвилину,

Як підвожу до Нього погляд,

Він схиляється на коліна,

Щоб сидіти зі мною поряд.

Я не знав, що колись відкрию

За промінням очей всевишніх

У зіницях - бездонну мрію,

В добродушній усмішці - вічність.

Я люблю у Його кишенях

Відшукати солодкі крихти

І за чаєм з терпким варенням

Досхочу милосердя їсти.

Все це варте безумних марень...

Я не знаю, для чого Богу

Опускати Свій трон із хмари

На потерту брудну підлогу!

Між людьми, що шукають світла,

І між тими, що тихо гинуть,

Архітектор усього світу

Йде у дім - у дім до людини.

Мандрівник одинокий - хто Він,

Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови

І Якому всі люди - браття?

Сміх дитячий - Його предтеча,

Він приходить, мов дивний легіт,

Одягнувши собі на плечі

Переміряний п'яддю Всесвіт.

Є і деякі, що казали

Буцім знають Його дороги.

Та мені чомусь вистачало

Того вечора і підлоги.

Я Його і тепер не знаю,

Лиш одне зрозумів навічно:

За розмитим небесним сяйвом

Є виразне земне Обличчя.

ОПІВНОЧІ

Пишу Твоє ім’я з великої,
Чоло схиляю за компанію...
Та чи підтримав би молитвою
Твої боріння в Гефсиманії?

І чи почув би за Кедроном я
Тривожним голосом озвучене
В числі найближчих і своє ім’я ―
У трійці з обраними учнями?

Чи спав би в темряві навколишній,
В той час, як каменем докинути ―
До того місця, де навколішки
Стояв за мене до загину Ти?

Не буду бідкатися пафосно,
Звучи себе вінцем нікчемності.
Бо чи такий вже я беззахисний,
Аби в молитві біль людей нести?

Схилю коліна біля каменя,
Якого піт кривавий вищербив.
Якби я знав ― Хто дав життя мені,
То досягав в молитві вище би!

Якби не вкрила серце грубістю
Буття марнотного окалина,
Чи залишив колись гору би ту,
Де перемог усіх підвалина?

Якщо гріхи вітрами півночі
Сердешну душу замели твою,
То перейди Кедрон опівночі
І розтопи сніги молитвою!

ПОЕТ

Коли у моді пафос і пліткарство,
Сентиментальні співи і ниття,
Поезію не сплутай з графоманством,
Гримаси не сприйми за почуття.

Беруться за перо тепер багато,
Хоча й не всякий грамоти черпнув...
Поет ― не той, хто вміє римувати,
А той, хто суть поезії збагнув!

Метафори на ліво і на право
Іще не гарантують сили слів.
Поет ― не той, хто пише кучеряво,
А той, хто в серці вічність поселив.

І хоч кортить поету так сказати,
Як ще ніхто не бачив і не чув,
Та важливіший в ньому ― не новатор,
А той, хто світ зсередини відчув!

Бо ж будні не однаково всім сірі,
По-різному і небо голубе.
Із-поміж всіх учителів й кумирів
Поет повинен виректи ― себе!

Тому й від кухля рим буває гірко,
Коли їх намішали для «аби».
Поет бо ― це не той, хто видав збірку,
А той, хто правду виболів в собі...

У кожного ― своя і мрія, й міра.
Та чи падіння твій уділ, чи злет,
Не той, хто зміг затьмарити Шекспіра,
А той, хто став людиною ― поет!

КРОК

 

Боже, чи я живу ще?

Чи, може, давно вже зник?

Стіни все вужчі й вужчі -

Тупик.

Справа і зліва тісно,

Ззаду чигає страх.

Отже, тепер це дійсно -

Крах.

Пошук в горизонталі

Виходу не приніс.

Все, що тепер зосталось -

Вись.

В день, коли всі можливі

Двері скує замок,

Вгору зроби сміливо

Крок.

МІКРОКОСМОС

Мене привітно стрічають вранці

Трави зелені протуберанці.

Немов супутники по орбіті,

Кружляють бджоли навколо квітів.

Джмелі, неначе космічні шатли,

Нові планети летять шукати.

В зелених далях хай сяють вічно

Зелені сонця зеленим світлом,

Немов туманності біла стрічка,

Чумацьким шляхом іскриться річка,

В холодну воду хвости гасити

Пірнають бабки-метеорити...

У надвечір’ї живих галактик

Моя свідомість лягає спати.

Лунає пісня, звучать Кларнети...

Вони ― зелена душа планети.

От тільки люди в бетоні й бруці

Себе поводять, немов прибульці.