В НЕПРИСТУПНОМУ СВІТЛІ

Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може...

(1Тим.6:16)

Як Тобі там, в неприступному світлі?

Як Тобі там, у безвітряних далях?

Ти молодий чи тисячолітній?

Пишеш на аркушах, чи на скрижалях?

Боже, а як Ти проводиш вічність?

З ким розмовляєш про звичні справи?

Хто заглядає Тобі у вічі?

Хто Тобі одяг шиє зі слави?

Хто Тебе будить чистого ранку?

Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?

А правда, що в небі безперестанку

Діти сміються тисячолунко?

Це Ти малюєш білі хмаринки,

І кожної днини — нову заграву?

Боже, а хто Тобі смажить грінки,

Хто Тобі варить ранкову каву?

Що ти читаєш, сівши на хмарі —

Древні сувої чи свіжі газети?

Невже і останній п’яниця в барі

Тобі дорожчий за всі планети?

Ти справді усіх одночасно чуєш,

І навіть — думки найменший порух?

А часто — кличуть до Тебе всує,

Навіть не звівши погляду вгору?

Тобі буває самотньо, Боже,

Коли забувають про Тебе люди,

Коли відвертає обличчя кожен,

Втупивши очі у сірі будні?

Ти відчуваєш іноді зраду,

Коли не пишуть листів місяцями, —

Лише барабанять об шибки градом

Позачергових прохань телеграми?

А правда, що в ранах Твої долоні,

І — що не загоїтись їм повіки,

Що стіни у тронній залі — червоні,

І чашам сліз не пізнати ліку?

І як же Ти витримав ту хвилину,

Коли, відірвавши Себе від Себе,

Дозволив померти єдиному Сину,

Закривши грозою блакитне небо?

Як пережив Ти таку розлуку,

Коли і рай не здавався раєм?

Чи цілий Всесвіт умістить муку

Того, Хто Землю перстом тримає?

А як би хотілось Тебе обійняти,

Дух розчинити в Тобі невинно!

Забувши про всі помилки і втрати,

Знову відчути себе дитиною...