МАРШРУТКА

Просив старенький: «Зупиніться тутка!»

Бурчав мотор, чалапала сльота...

Спинилась переповнена маршрутка,

Скотившись із горбатого моста.

Скрипіли гальма заржавілим джазом,

Зупинка цілувала у щоку...

Водій уже збирався дати газу,

Аж раптом хтось з’явився на шляху.

За першим — другий, шостий, двадцять п’ятий...

А потім ринув тисячний потік —

Батьки і діти, бідні і багаті,

З несамовитим блиском з-під повік.

На декотрих чорніли балаклави,

Над площею лунав знайомий клич.

І тільки очі жевріли криваво —

Жаринками на згарищах облич.

А як легені волею пашіли!

Який безумний зводив душу щем!

Неначе серце у розбухлі жили

Не кров, а лаву вивергло вогнем.

Зіницями — наївні, наче діти,

Із повними долонями тепла...

— Запроданці, бандерівці, бандити, —

Бабуся у маршрутці ожила.

— Сволоти, — підхопила літня жінка, —

І як земля їх, виродків, несе?

А в когось покотилася сльозинка.

А решта — мовчки кліпали й усе.

Попричитали бабці і замовкли —

Бо якось не підтакував ніхто —

Ховаючи розчервонілі щоки

За комірцями вицвілих пальто.

Пальто — іще радянського покрою,

Що ношені вже бозна скільки зим...

Те покоління звиклося з покорою,

І подих волі був для них чужим.

Тепер, ніяковіючи від злиднів,

Вони боялись змін і боротьби.

Та їхні діти осягнули гідність,

І з того часу — більше не раби.

Текла хода, немов спокійні хвилі,

Затоплювала площі до країв.

Вони були прекрасні і щасливі,

І хмарами згущався їхній гнів!

А через натовп, наче жовта грудка,

Лишаючи якийсь зрадливий слід,

Кудись в минуле пленталась маршрутка,

Надіям молодим упротихід...