понеділок, 10 жовтня 2022 р.

БОЖЕВІЛЛЯ


Так минають останні дні мого земного заслання:
Ліжко, стілець, вікно, важкі передсмертні зітхання...

Чашка з водою, Біблія, кактус на підвіконні...
Все це — останні земні супутники мого безсоння.

Мама приходить глянути, чи я ще живий,
Чи не передумав вмирати,
Чи тепла у мене ковдра,
Чи обручі́ не тиснуть на голові,
Чи не розхиталися віконні ґрати...
Мама ні в чому не винна, мама ласкава і добра.

Руки її — пахнуть фіалками і дощем,
Очі її — сяють зорями Оріону.
Вона, мов ріка, що крізь мене тече,
Тільки вода в ній чомусь солона...

Мама не винна, що вітрами зірвало дах,
Що позападали вікна в віконниці,
Пересохли одвірки.
Що оселився в домі чорний кістлявий страх,
Розтікся плітками по всій околиці,
Проник до останньої дірки.

Мама не винна, що мені захотілось вмирати,
Що віра програла у битві з думками,
Що перемога втратила будь-який сенс...
Совість моя — утомлений екстрасенс,
Який не торгується більше ні з пеклом, ні з небесами,
Лише викликає демонів моєї розплати...

Вдень все пливе за звичайним руслом,
Повітря в кімнаті пахне збродженим суслом.
На сніданок — світанок,
На обід — моклобемід,
На вечерю — суха мадера,
А вночі — мовчи!

Вночі мене обступають холодні стіни,
З-під килима проступають голодні тіні,
Всю ніч павуки снують своє павутиння...

А я вже навіть боятися їх не вмію...
Нічого не відчуваю, навіть надії.
Хочеться тільки зімкнути вії.

Вранці риплять завіси — звук рятівний,
Раптом розходяться штори, впускають проміння, 
Стіни стають на місце, зникають тіні...
То мама приходить глянути, чи я ще живий.


Немає коментарів:

Дописати коментар