Мисливці

Мій батько мав кузню, відвіку клепав плуги,

Підковував коней, гострив бойові мечі.

А в рік, як до меж підступилися вороги,

Узяв обладунки й пішов у нічні дощі.

Мій батько мав довгу бороду і косу.

Сміявся нечасто. Був гордим і мовчазним.

Я бачив його востаннє у ту грозу,

Як матір замкнула двері важкі за ним.

Я згадую затишну ласку кремезних рук,

Куточки очей, де у зморшках ховався сум.

Розкотистий голос — низький, хрипуватий звук,

Як батько в хмелі заводив геройських дум.

Я згадую батькове слово — важке, як сталь.

Карбоване й гостре, як кожна з трофейних пік.

У ньому була дуже чесна й проста мораль:

Завжди і в усьому поводься як чоловік.

Коли ми з братами вертали з хлопчачих битв —

Заюшені кров’ю, пізнавши її на смак —

То знали, що доведеться давати звіт:

Стояли за правду, чи билися просто так...

Ми знали, що батько подивиться як вогонь,

І поглядом тим перевіриться кожен з нас.

А потім торкнеться долонями наших скронь

І вкотре повторить науку, стару, як час.

Він скаже: «Завжди пам’ятайте, мої сини,

Настане пора — ви полинете, як птахи...

Та люди є люди: донині від давнини

В житті є вовки, є овечки і пастухи.

Вовки — то злочинці, розбійники, різники...

Це їхня природа, порода, свідомий шлях.

Овечки — усі, хто знедолені і слабкі,

Хоч, власне, самі й обирають щоденний страх.

Пастух — то дорога відречення і офір,

Посвята живому і вічному божеству...»

Тут батько спинявся, клав руку на свій топір,

Руків’я меча чи погладжував тятиву.

«А ще є мисливці, — і голос його бринів,

І батькові очі спалахували як гніт. —

Це ті, хто полює на демонів і вовків,

Тримаючи в рівновазі непевний світ!

Наш рід — то мисливці, спрадавна і до кінця.

Хоч дехто й до пастви знаходив в собі снаги...

Та жоден із нас не корився, як та вівця,

А хижих між себе ми нищили до ноги.

Тож виберіть вірно — між посохом і мечем.

Ніколи нікому не дайте себе в раби.

А бійтесь найдужче — скотитись до тих нікчем,

Що тільки й живуть з ненаситності та злоби!»

Ми виросли, кожен летів на свої вогні.

Ніхто з нас не зрадив ні роду, ні передань.

Ми, старші, пішли подивитись в лице війні.

Найменший — осилив дорогу святих страждань.

І в кожному незнайомцеві на стежках

Завжди впізнавали котрогось із чотирьох:

Чи лютого звіра, чи бідного простака,

Чи брата по духу, чи мужа, з ким ходить Бог.

Ми разом пізнали глибини, наприклад, цю:

Немає страшніших у праведному бою,

Ніж пастир, який захищає свою вівцю,

Чи воїн, який захищає свою сім’ю!