пʼятниця, 7 червня 2019 р.

ОБІЙМАЮ



Обіймаю дерево і траву.
Обіймаю землю — м'яку й живу.

Обіймаю глину — крихку й руду.
Обіймаю срібну гірську руду.

Обіймаю камені і піски.
Обіймаю гальку на дні ріки.

Обіймаю русла сухий хребет.
Обійняти не можу лише Тебе!

Захололи на тверді Твої сліди.
Я в пустелі загублений без води...

***
Обіймаю озеро і струмок.
Обіймаю холод гірських річок.

Обіймаю повінь, як райський сад.
Обіймаю сяючий водоспад.

Обіймаю свіжість буремних злив.
Обіймаю дужий морський приплив.

Обіймаю плесо ставка рябе.
Обійняти не можу лише Тебе!

Після кроків Твоїх розійшлись круги.
Бовваніють покинуті береги...

***
Обіймаю вітер, туман і дим.
Обіймаю хмари уздовж гряди.

Обіймаю світла ранковий блиск.
Обіймаю тіні шовковий лиск.

Обіймаю зайчики на росі.
Обіймаю райдугу по грозі.

Обіймаю марево голубе.
Обійняти не можу лише Тебе!

Тільки запах чи спалах, тремка яса.
Тільки тиша над Всесвітом нависа...

***
Обіймаю старця і сироту.
Обіймаю тугу вдови святу.

Обіймаю рук материнських щем.
Обіймаю батька міцне плече.

Обіймаю друга русявий чуб.
Обіймаю спрагу дівочих губ.

Обіймаю в люлі дитя слабе.
Відчуваю у кожному з них Тебе!

Ти — у кожному ритмі серцебиття.
Обіймаю Тебе в дивині життя!

субота, 18 травня 2019 р.

НЕБЕСНІ БАРАБАНИ



Напружені динаміки грози.
Вступає вітер зірваним сопрано.
Басує грім, підсилює низи,
Під супровід небесних барабанів.

Цей біт — для пересохлої землі:
Хитають гіллям клени і каштани.
Гаї стають трибунами, коли
Почують ритм небесних барабанів.

Прожектори яскравих блискавиць.
Вологих хмар стробоскопічні грані.
Несамовиту рок-н-рольну міць
Викрешують небесні барабани!

У музикантів — пасма, як вужі,
І палички ясні, аж полум'яні.
Довговолосі ангели грози
Сідають за небесні барабани.

У них обличчя — кольору води,
Одежа їхня — райдужні сутани.
Стікає піт по довгій бороді
І крапає на мокрі барабани.

Цей дощ, цей грім, ці спалахи в пітьмі,
Ці хмари, як нахилені титани...
І на землі — такі нікчемні ми,
Коли гримлять небесні барабани.

неділя, 28 квітня 2019 р.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ


Микола Ґе, "Вісники воскресіння" (1867)         


3

Останній крик. Завіса. Землетрус.
Ось морок над Голгофою загус.

Христа зняли з хреста, поклали в гріб —
Ламалось тіло, наче прісний хліб.

Луною слів «ми будемо одно»
Сочилась кров, як молоде вино.

Тріумф брехні. Хрести — як смерті знак.
Могильний камінь, круглий як срібняк.

Обабіч гробу плакали жінки:
— Які ж були слова Його палкі!

— А чудеса, подумайте лишень!
— А Він попереджав про третій день...

Зворотний відлік — збудеться чи ні?
Сідало сонце. Час ішов на дні.

2

У той шабат ніхто не бив в набат.
Відмити рук ніяк не міг Пілат.

Ще зранку на прийом прийшли попи —
Це ж буде мови, тільки зачепи...

— А що, забув суботу фарисей?
Чи ваш Христос страшніший, ніж Мойсей?

Сторожу? Ставте власних вояків,
Коли так боїтеся мертв'яків!

Скрізь — тишина. На камені — печать.
Мовчать лихі і праведні мовчать...

Сховались учні, двері — на замок.
Там був Петро — і навіть він замовк...

Десь Юда срібло рахував один,
І час дзвенів монетами годин.

1

На третій день ще спав безпечний люд,
А час збігав піщинками секунд.

З-за стін уже з'явились вдалині
Марії-мироносиці сумні.

Світанок лив оливу на поля...
Зненацька — затрусилася земля!

Яскраве світло. Ангельські слова.
Сторожа — з переляку ледь жива...

Жінки тремтять: Христа ніде нема.
— Між мертвими шукаєте дарма!

Усі пішли, лишилася одна
Закохана у Господа жона.

І їй одній тоді з'явився Він...
Він і воскрес для спраглих магдалин!

вівторок, 8 січня 2019 р.

РІЗДВЯНА КОЛИСКОВА



Вона співала Богу колискову…
А Бог ще був маленьким — два вершки.
І від людського лагідного слова
Бог засинав, горнувсь у пелюшки.

Вона співала про свої тривоги,
Про сумніви, що морщили чоло…
З беззахисною усмішкою Бога
Страхи втікали, наче й не було!

Бог плакав — а вона Йому співала…
Бог засміявся — плакала вона…
Під клаптиком льняного покривала
Вмістилась Висота і Глибина!

Вона співала про єврейську долю —
Горби й долини в радості й журі.
Як Авраам, покірний Божій волі,
Із сином наближався до гори…

Співала про відвагу й небезпеку,
І про кохання витриманий смак.
Як із верблюда сходила Ревека,
Коли назустріч вийшов Ісаак…

Співала, що захоплене обманом
Вернеться щемом давніх помилок.
Як Яків торгувався із Лаваном,
А врешті заплатив за двох жінок…

Співала про ненависть і незгоду,
Про рабство і про Йосипові сни…
Про немовля, опущене на воду,
Що виведе народ із чужини.

Про сорок років скарг і непокори,
Про стовп вогню, що вів у Ханаан,
Про те, як розійшлось Червоне море,
Про те, як переходили Йордан…

Як брат ішов на брата, на сусіда,
І кров лягала горем на ріллю…
Співала про Саула і Давида,
Ґехазі, Єлисея та Іллю…

Про гіркоту на ріках Вавилону,
Про жах поразки, куряву і дим…
І як лунала проповідь Закону
На піднятий з руїн Єрусалим.

Як Бог від Сирбонід до Галілеї
Благословляв добро і нищив зло…

Дитя всміхалось змовницьки до неї,
Мовляв: ага, було таке, було!

Вона співала Богу колискову —
Розходилися зморшки на чолі…
Малюк вві сні агукав загадково —
Він бачив сон про створення Землі!

вівторок, 19 червня 2018 р.

Спокуси пророків. ВАЛААМ



Далеко летіла слава,
Мовляв, з Валаамом — Бог.
Прийшли посланці Моава
Заводити діалог.

Виходив пророк з намету,
Потягувавсь на ходу...
Давно зрозумів прикмету:
Верблюди привозять мзду!


«Яка термінова справа,
Звела вас так рано в путь?»
«Вітання тобі з Моава,
Пророче, здоровий будь!»

Світанок промінням крапав,
Робив золотим пісок.
Слуга-бедуїн неквапом
З верблюда знімав мішок...

Що думав ти, Валааме,
Коли підійшли вони,
І раптом, за балачками
Промовили: «Прокляни!»

Чи мав ти моральний кодекс,
Чи відав Господній страх,
Чи тільки винагорода
Блищала в твоїх очах?

Невже ти всерйоз, за плату,
В сумління узявши в борг,
Наважився обіцяти:
«Спитаю, що скаже Бог»?

Чи душу пекла тривога,
Чи гризла нутро, коли
Ти йшов на прийом до Бога
За дозволом для хули?!

Пророк, а не знав простого:
Господь — зупиняє зло!
Ти, бач, перевів, небого,
Служіння у ремесло...

* * *

Вернулись ні з чим вельможі...
З безсилля мовчав Балак:
«В очах віщуна, я, схоже,
Не цар, а якийсь простак!»

Збирають пророку скоро
Новий золотий «корван».
І тягнеться до Петору
Нав'ючений караван.

«Оракуле, Валааме,
Вітає тебе Балак!
Шанує тебе дарами,
І просить сказати так:

«Я дам тобі все — якої б
Не вигадав ти ціни.
Погодься ж піти зі мною!
Одне тільки: «Прокляни!»

Пророк подивився скоса
На милий душі хабар:
«Якби ж все було так просто,
Як каже моавський цар...

Та навіть якби він злотом
Засипав ущерть мій дім —
Без дозволу Саваота
Не зможу піти за ним!»

А Бог же не деспот, годі!
Він право дає завжди
Чинити в своїй свободі:
«Ну, хочеш іти, то йди!»

* * *

Як серце пророка — криця,
А вухо — глуха стіна,
Бог легше навчить ослицю,
Аби прорекла вона!

Іди, користуйся з шани,
Виходь на Бемот-Баал,
Та знай: меркантильні плани
Приносять сумний фінал!

То — Божий народ! Даремно
Біснуються вороги!
Проклясти благословенних —
Нікому не до снаги...

Виходь не виходь на гори,
Принось не принось бички —
Прокляття застрягне в горлі,
Все станеться навпаки!

І притчею во язицех
Майбутнім усім родам —
Лишилась стара ослиця
Й корисливий Валаам.

Тому то відомий досі
Й підступний Ціппорів син,
Що думав, неначе гроші
Впливають на Божий чин.

* * *

У світі — ніщо не нове.
Сьогодні також бува,
Коли додає до Слова
Людина свої слова.

Пророкові час мовчати,
Та шана земних владик,
Дарунки, чини, зарплата —
Розв'яжуть йому язик!

Отут вже усі пророки
Показують справжній лик —
Хто муж із відкритим оком,
Хто відьма, хто чарівник.

понеділок, 25 грудня 2017 р.

ЕММАНУЇЛ



Дорога — скільки витягнула жил!
Не так тілесно — в спеці і негоді —
Як ті думки... Їх вгамувати годі!
Думки — неначе жала сотень бджіл...
Думки — текли, як каламутний Ніл...
О, скільки їх змінилося відтоді...
...Хоч добрі люди стали у пригоді —
Дали нічліг для їхніх стерплих тіл.


Він витирав із ніг дорожній пил...
Вона робила постіль із соломи...
Осел вже спав, звалився від утоми...
Туман котився впадинами піль...
...Аж раптом крик розрізав ніч навпіл!
Крик муки, породільної судоми!
І крик життя — невинний, несвідомий.
І спалах, що осяяв небосхил!

Холодний блиск віддалених світил
Не міг здолати темряви нічної...
Та був вертеп, а у вертепі — двоє,
Яким лишитись разом стало сил.
Над мирним сном юдейських міст і сіл
Зійшла зоря, що стала провідною, —
Над тим вертепом, де сховались двоє,
Де третім став для них Еммануїл.

А то ж було, що вже й не стало крил,
Що він її вже думав відпустити:
Хіба отак народжуються діти?
Він знав, що ні, хоча й не старожил...
Жував солому золотавий віл,
Аж вбігли пастухи... О, Божий світе!
Від їхніх слів хотілося радіти
І йти вперед крізь полум'я горнил!

Він згадував свій сумнів, мов кукіль,
І ангела вві сні чудні глаголи...
Вона — страхи, що шпильками кололи,
І ті слова, що мовив Гавриїл...
О, материнських сліз блаженна сіль,
Як ти лікуєш всі жалі і болі!
Дитя — у яслах, наче на престолі,
Що значить: з нами Бог, Еммануїл.

понеділок, 10 липня 2017 р.

ТРАВА




Я долілиць лежу, і душа моя ледь жива,
Зрешечені груди, контужена голова...
Я солдат, і моя історія не нова...
Чую свій пульс, як непевна його крива.
Він збивається і тремтить, але ще трива.
Я заплющую очі, вимовляю якісь слова...
Забуваючи всі обов'язки і права,
Раптом чую! Я чую, як тихо росте трава.

Росте крізь шари століть і шари кісток,
Крізь руїни церков, крізь іржаві черлені щити.
Росте крізь червону глину і крізь пісок,
Крізь поклади руд, крізь дороги і крізь мости,
Крізь кожен камінчик і кожен опалий листок.
Росте крізь усе, крізь що тільки можна рости!
Я згадую, як, відчуваючи кожен крок,
В дитинстві любив босоніж по ній іти...

Із тріском і хрустом, мов цвяхи ідуть крізь жерсть,
Стебла скриплять, пробиваючи чорну твердь.
Треться об шкіру холодна зелена шерсть:
То ось ти яка на дотик — солдатська смерть!
Я чую рух соків в нутрі трав'яних осердь —
Циклічна калейдоскопова круговерть.
Росяні хвилі затоплюють душу вщерть,
Пам'ять лежить на дні, перевернута шкереберть.

Трава розмовляє десятками мертвих мов,
Лоскоче долоні, як дикий зелений кіт,
Тримає мене, як досвідчений птахолов,
Притягує тіло, неначе живий магніт.
Трава сповиває від тім'я до підошов,
Лягає під щоки, під ребра і під живіт.
І я — вже не я, а старий прокажений Йов,
Здається, що я лежу тут вже сотні літ.

Трава все росте, все звивається, як змія.
Рідна моя, солодка моя, гірка моя!
Смарагдова повінь, веселкова течія...
Її малахітове сонце мені сія.
Нібито поруч, і раптом вже десь здаля
Кличе мене, називаючи на ім'я.
В обіймах трави засинаю колишній я.
Крізь зелень її волосся просвічує чорна земля!

Між райським блаженством і адовим забуттям,
Між сухістю спраг і насиченістю оском,
Між згорбленим старцем і випещеним дитям,
Завжди ростиме трава — як земний закон —
Останній рубіж між могилою і життям,
Останній кордон між оазисом і піском.
Я — сплутаний непомітно її виттям,
Приречений на загибель Лаокоон.

Траво, не тримай, не трави мене, не трощи,
Не прошивай навиліт м'язи мої й хрящі,
Не кидай в гарячку вдень і в мороз вночі!
Піт і роса — холодні мої хлющі...
Хай в саван мене загорнуть твої плющі,
Нехай мене відспівають твої хрущі!
Скоро повіють вітри, підуть осінні дощі,
Завершуючи наді мною останні плачі...

...Але навесні, як розтануть усі сніги,
В ті самі поля — чорні, мов після пожеж,
Я повернуся повний життя й снаги.
Я і трава — відтепер, це одне і те ж.
Хтось пройде по мені, хтось ляже в мої луги:
Чуєш мене, ти теж колись проростеш!
Коли упадеш у мене, віддавши усі борги,
І почуєш, як тихо росте трава — через тебе теж.