ДАРМА

Ілюстрації: Faith Art Creation

Був Череп. Була домовина. Була пітьма. 

І раптом здалося, що все це було дарма… 

 

Дарма були ясла, і ангели, й пастухи. 

Дарма ми раділи, що простяться нам гріхи. 

 

Даремно осяяло світло нічні поля. 

Даремно волхви за зорею ішли здаля.  

 

Даремні були страждання усі, дарма 

Рахіль голосила за дітьми, яких нема. 

 

Даремно Предтеча пророчив важкі слова, 

Даремно злетіла Іванова голова. 

 

Даремні усі ці завіти — нові й старі. 

Усі ці промови на морі і на горі. 

 

Дарма всі ці притчі — перлини і каганці, 

Загублені вівці, куповані горобці. 

 

Дарма блудний син повертався у дім батьків. 

Дарма самарянин був добрим до чужаків. 

 

Дарма прозрівали сліпі і рекли німі, 

Розслаблені брали ложа і йшли самі. 

 

Дарма прокажені верталися у міста. 

Дарма сухорукі зцілялися у свята. 

 

Дарма одержимі пізнали глагол Христів, 

Дарма змарнували свиней на табун чортів. 

 

Даремно голодні та хворі за Ним ішли —  

Отримати крихту, торкнутися до поли… 

 

Дарма, що ходили — розбіглися все одно…  

Дарма — у пустелі хліби, із води вино. 

 

Дарма ми лишили човни і свої доми. 

Дарма, що корилися хвилі Йому й громи. 

 

Дарма ми ходили по морю, як по землі, 

Ладнали намети Мойсеєві та Іллі. 

 

Дарма тисячі наїдалися як один.  

Дарма поривалися неводи від сардин. 

 

Дарма були Кана, Віфанія, Назарет.  

Дарма, що збувалося сказане наперед. 

 

Дарма стільки правди, прозріння і каяття. 

Дарма, що померлі верталися до життя. 

 

І ті, що таємно увірували, дарма 

Ночами до Нього приходили крадькома. 

 

Дарма Його слова шукали, немов води, 

А інші ловили на слові Його завжди. 

 

Дарма прохачі розбирали чужі дахи,  

На дерево дерлися митники й дітлахи. 

 

Даремно стелили під ноги Йому гілки. 

Слізьми омивали ноги Йому жінки. 

 

Дарма торгаші розбігалися від бича. 

Вдовиця приносила більше від багача. 

 

Дарма — сокровенні розмови на самоті. 

Господні глибини — незвідані і прості. 

 

Христові обійми — прихилені небеса.  

У кожному погляді — лагідність і краса. 

 

Даремно ми вірили в дивні Його дари. 

Зрікалися злого, народжувались згори. 

 

Спішили до правди, тікаючи від брехні. 

Проходили тими воротами, що тісні.

Прощали образи, не згадували боргів, 

Любили не тільки друзів, а й ворогів.

Запалену свічку носили на свічнику. 

Свій дім будували на скелі, а не піску. 

 

Шукали Небесного Царства із року в рік. 

В собі відкривали джерела небесних рік. 

 

Навчалися сіяти зерна у добрий ґрунт. 

Усюди ходили разом як добрий гурт. 

 

Ділили негоду і спеку, нічний покров. 

Христова розмова усім нам будила кров. 

 

Та наша надія, виходить, була — дарма,

Мов стежка проваллям закінчилася притьма. 

 

Дарма ми дражнили царів і святих чинів, 

Дарма викликали на себе народний гнів. 

 

Даремна — уся небезпека і боротьба, 

І ця ненаситна видовищами юрба. 

 

Даремні години виснажливої ходи, 

Даремні таємні вечері, нічні сади. 

 

Дарма пильнування і сутички уночі. 

Виходить, дарма ми з собою взяли мечі. 

 

Невже ми дарма називали Його Христом? 

Невже все і мало закінчитися хрестом? 

 

Закрилися очі, і сонце в ту ж мить зайшло. 

Дарма Він казав, що добро переможе зло… 

 

…Був ранок. Була плащаниця. Була сурма. 

Дарма ми злякались, зневірилися дарма! 

Не сьогодні

На мене полює смерть — воронá труна.
Віднині я — синій ліс, я — руда стіна,

Я — камінь на роздоріжжі важкий і тихий.
Як смерть пролітає, не рухайся і не дихай!

Смерть тягне до мене руки — бліда біда.
Між мною і домом — холодна стрімка вода,

Між мною і світлом — глибока могильна яма,
Між мною і смертю — тонка металева брама.

Смерть нагло мене огортає — німа пітьма.
Тепер я — блакитний сніг, крейдяна зима,

Я — темно-зелений мох на корі дубовій.
І що протиставити смерті, окрім любові?

І чим присягнути любові, окрім жаги?
Тоді, як життя відбувається навкруги,

Проноситься повз у небаченій круговерті,
Лишається тільки чимдуж опиратись смерті.

Бо смерть виринає з хмар, з-під крила орла!
І я вже — дорожній пил, я — густа імла,

Я — чорне болото, я — бура ведмежа вовна.
Смертельна гонитва — неспинна і невгамовна.

Я знаю, що зрештою кожного дожене...
Та тільки — не тут, не сьогодні і не мене!

Чи кине в пітьму, чи введе у сади Господні?
Ми кажемо смерті: «Візьми нас, та не сьогодні!

Сьогодні спини не наш, а ворожий плин.
Хай ворог відчує твій подих — їдкий полин,

Побачить у небі сліди твої пурпурові,
Нехай захлинеться своєю ж жагою крові!

Чатуй же на нього в траві, з-під ріллі-землі.
Спали його вщерть, поховай його у золі!

Нехай не втече, не сховається у безодні.
Колись пожалій його, смерте, та не сьогодні!»

Катехиза війни

Навкруги — тектонічні розломи часу,
Ми щораз завмираємо на межі.
Ми на відстані ділимо хліб і чашу —
У підвалі, у сховищі, в бліндажі.

Літургія прощань на порозі дому.
Євхаристія бою, де кров і плоть.
Катехизу війни, досі невідому,
Нам невпинно читає сумний Господь.

І хоча наша віра здвигає гори,
Як гірчичне зерно, пробиває твердь,
Ми охрещені в спільне холодне горе,
В незворотну щоденну Господню смерть.

Тилових панахид велелюдна тиша.
Фронтова відчайдушна єктенія.
Та лорика найревніша, найсвятіша,
Де вона промовляє його ім'я.

Замість чоток в кишені лежать патрони:
«Дай нам нашого гніву на кожен день!»
В капеланів на місці хрестів жетони
І зіяючі рани на пів грудей.

А пітьма нескінченна, пітьма бездонна,
А пітьма позбавляє їди і сну…
Колихає дитину земна Мадонна,
Загорнувши у піксельну пелену.

Виростає дитя, проступають стигми,
В сина — батькові вилиці і чоло.
А Господь все читає слова керигми,
Де нарешті любов подолає зло.

Мова ворожнечі

Як тиша спадає на вулиці і двори,

Не треба мовчання, прошу тебе, говори.

Про те, як ведеться, про те, як завжди буває.

Спілкуйся зі мною про те, що тебе вбиває.

 

Про те, що тебе випалює до кісток.

Про те, що весь час заганяє тебе в куток.

Про кожен ковток розпеченого заліза.

Про кожну шрапнель, що під шкіру тобі залізла.

 

Спілкуйся зі мною про наші лихі часи.

Про те, що тобі говорять твої голоси.

Можливо, я не зрозумію з першого разу —

Повторюй мені, що саме доводить тебе до сказу.

 

Нагадуй мені про морок твоїх зіниць.

Про те, скільки в них поховано таємниць.

Про цю порожнечу, якої ми ще не знали.

Описуй цю прірву, що сталася поміж нами.

 

Де правда зійшла на пси, а брехня — жива, 

Де від лицемірства розколюється голова,

Де сміх і скорбота — звичайні буденні речі,

Спілкуйся зі мною мовою ворожнечі.

 

Спілкуйся зі мною про власні нічні жахи.

Про те, як невідворотно у вирій летять птахи,

Порушуючи незаконно державні межі.

Розказуй мені про вибухи і пожежі.

 

Про сповнені кров'ю вирви оцих степів.

Про ці терикони, що складені з черепів.

Про те, як ворожі стріли численні і всевидющі.

Як в ирій невідворотно відходять душі.

 

Про те, як вони підіймаються з мертвих тіл,

Дивуються власній прозорості й висоті,

Летять крізь пітьму, що озлоблена і запекла,

Порушуючи кордони земного пекла.

 

Розказуй мені, пояснюй мені, кричи

Про те, як від бою втомилися навіть мечі.

Про кратери болю і гори людського гніву.

Про зерна війни, що засіяли нашу ниву.

 

Забувши про всі пристойності, говори

Про тих, хто іде нагору і хто згори.

Про тих, хто віддав себе, і в кого не стало духу.

Про тих, хто піклується тільки про власну дупу.

 

Про тих, хто почесний сан і високий чин.

Про тих, хто лишився сам і пішов ні з чим.

Про тих, хто дрібні лакеї, і хто ізгої.

Про тих, хто збирає скарби на чужому горі.

 

Про тих, хто не має ні шансів, ні прав, ні слів.   

Про тих, хто пристосувався і уцілів.

Про тих, хто зневажив безпеку і став на чати.

Розказуй, а я буду слухати і мовчати. 

 

Картай моє заніміння і забуття. 

Мій страх не вартує жодного співчуття.

Показуй мені власні шрами-дереворити.

Навчи дивитися в очі і говорити.

 

Про світло, яке ми забули уже давно.

Про віру, яка воскресає усе одно.

Про власну потворну слабкість, мерзенну ницість.

Про сором провини, що серце нещадно нищить.

 

Про скелю офіри під прапором самоти.

Про те, що когось із нас ще можливо спасти

Розмовою, що подібна до кровотечі,

Єдиною чесною мовою — мовою ворожнечі.

 

 

Бог спить

 

Картина Івана Айвазовського

Бог спить. Богу сниться Едемський сад.
Історія світу відмотується назад.

Озвучене світло. Ословлена таїна.

Колиска творіння — бурхлива і голосна.

Громадяться гори, над твердю кипить вода…

У яслах Едему народжується Адам.

Початок дороги, мільйонів земних доріг.

І робляться перші кроки і… перший гріх.

І Бог запускає світ, як ручний верстат.

І тчеться живе полотно із надбань і втрат. 

І стукають кросна, як серце — ток-ток, ток-ток.

І човник щоразу вистрибує між ниток. 

То човен у морі — нависла над ним біда:

Громадяться хвилі, за бортом кипить вода.

Гребці знемагають, чоло заливає піт.

І тільки один Подорожній спокійно спить.

Громи торжествують, утробно гуркоче дно.

— Бог спить. Бог не чує. Невже Йому все одно?

— Ми гинемо нині! Хіба Він не бачить Сам?

— Коли Він так треба, то де Його чудеса?

Затоплює човен, та, зводячись на кормі,

Бог бачить не море, а бурю, яка в умі.

І замість пояснень на сотні людських питань, 

Бог каже до бурі: «Замовкни і перестань!»

Реквієм перемоги

 Пам'яті Романа Іллюка                    

Ілюстрація: Samira Yanushkova                    

Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ми —
Обвуглені згустки усіх непоправних втрат…
Спиняючи натиск нуртуючої пітьми,
Ми стали від неї чорнішими устократ.

Від темного горя, смоли безпросвітних днів
Ми наче померли — лишилися інші ми…
Усе затопило, і місто стоїть на дні,
Полоще спустошені вулиці та доми.

І як нам тепер, відвикаючи від зими,
Навчитися жити з жалобою на плечі?
Коли все скінчилось, лишилися тільки ми —
Герої, безбатченки, вдови та втікачі.

Ще жоден із шрамів нітрохи не відболів,
Усе ще відлунням відгукуються громи…
На кожному кроці — могили знайомих слів,
Щоб їх памʼятати, лишилися тільки ми.

Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ви.
Здається, позаду — підвали і бліндажі...
Вдихай цю свободу, народжуйся і живи
За всіх, хто загинув на східному рубежі.

Краса не врятує світу

Ілюстрації: Sébastien Blondet            

Він каже: «Краса не врятує світу, не треба драми…
Коли щось його і врятує — це наші потворні шрами,

Це наші масні обличчя, це наші відмерзлі пальці,
Це руки, які не звикли боятись брудної праці».

Він каже: «Краса не врятує світу — це все дурниці.
Ти просто поглянь уважно у наші сухі зіниці:

Чи бачив десь стільки люті, безжальності, злої іскри?
У них застигають смерті, гримаси і обеліски».

Він каже: «Краса не врятує… Це давня безглузда мантра.
Я знаю той факт, що світу для когось не стане завтра —

Йому би ще тільки жити, у нього дружина й діти…
А потім цю чорну пам‘ять, куди, поясни, подіти?»

«Врятує чи не врятує, — перечу йому, — хто знає?
Краса — я в одному певний — це те, що нас відрізняє.

Аж поки на полі бою, де бісяться нечестиві,
Герої стоять стіною — потріпані і красиві».

«Аж поки, — кажу, — спиняють об себе ворожі орди,
Шоломи — то їхні німби, а шрами — то їхня гордість.

Вони — між пітьмою й світлом остання застава, й, може,
Краса не врятує світу, та світ без краси не зможе».

«Де пекла вогненний подих не здатний їх спопелити,
Виходять нові Геракли, Тезеї та Іпполіти.

З них потім, — кажу, — напишуть Джоконду і Персіваля.
Краса не врятує світу, вона уже врятувала!»