На мене полює смерть — воронá труна.
Віднині я — синій ліс, я — руда стіна,
Я — камінь на роздоріжжі важкий і тихий.
Як смерть пролітає, не рухайся і не дихай!
Смерть тягне до мене руки — бліда біда.
Між мною і домом — холодна стрімка вода,
Між мною і світлом — глибока могильна яма,
Між мною і смертю — тонка металева брама.
Смерть нагло мене огортає — німа пітьма.
Тепер я — блакитний сніг, крейдяна зима,
Я — темно-зелений мох на корі дубовій.
І що протиставити смерті, окрім любові?
І чим присягнути любові, окрім жаги?
Тоді, як життя відбувається навкруги,
Проноситься повз у небаченій круговерті,
Лишається тільки чимдуж опиратись смерті.
Бо смерть виринає з хмар, з-під крила орла!
І я вже — дорожній пил, я — густа імла,
Я — чорне болото, я — бура ведмежа вовна.
Смертельна гонитва — неспинна і невгамовна.
Я знаю, що зрештою кожного дожене...
Та тільки — не тут, не сьогодні і не мене!
Чи кине в пітьму, чи введе у сади Господні?
Ми кажемо смерті: «Візьми нас, та не сьогодні!
Сьогодні спини не наш, а ворожий плин.
Хай ворог відчує твій подих — їдкий полин,
Побачить у небі сліди твої пурпурові,
Нехай захлинеться своєю ж жагою крові!
Чатуй же на нього в траві, з-під ріллі-землі.
Спали його вщерть, поховай його у золі!
Нехай не втече, не сховається у безодні.
Колись пожалій його, смерте, та не сьогодні!»
