ДАРМА

Ілюстрації: Faith Art Creation

Був Череп. Була домовина. Була пітьма. 

І раптом здалося, що все це було дарма… 

 

Дарма були ясла, і ангели, й пастухи. 

Дарма ми раділи, що простяться нам гріхи. 

 

Даремно осяяло світло нічні поля. 

Даремно волхви за зорею ішли здаля.  

 

Даремні були страждання усі, дарма 

Рахіль голосила за дітьми, яких нема. 

 

Даремно Предтеча пророчив важкі слова, 

Даремно злетіла Іванова голова. 

 

Даремні усі ці завіти — нові й старі. 

Усі ці промови на морі і на горі. 

 

Дарма всі ці притчі — перлини і каганці, 

Загублені вівці, куповані горобці. 

 

Дарма блудний син повертався у дім батьків. 

Дарма самарянин був добрим до чужаків. 

 

Дарма прозрівали сліпі і рекли німі, 

Розслаблені брали ложа і йшли самі. 

 

Дарма прокажені верталися у міста. 

Дарма сухорукі зцілялися у свята. 

 

Дарма одержимі пізнали глагол Христів, 

Дарма змарнували свиней на табун чортів. 

 

Даремно голодні та хворі за Ним ішли —  

Отримати крихту, торкнутися до поли… 

 

Дарма, що ходили — розбіглися все одно…  

Дарма — у пустелі хліби, із води вино. 

 

Дарма ми лишили човни і свої доми. 

Дарма, що корилися хвилі Йому й громи. 

 

Дарма ми ходили по морю, як по землі, 

Ладнали намети Мойсеєві та Іллі. 

 

Дарма тисячі наїдалися як один.  

Дарма поривалися неводи від сардин. 

 

Дарма були Кана, Віфанія, Назарет.  

Дарма, що збувалося сказане наперед. 

 

Дарма стільки правди, прозріння і каяття. 

Дарма, що померлі верталися до життя. 

 

І ті, що таємно увірували, дарма 

Ночами до Нього приходили крадькома. 

 

Дарма Його слова шукали, немов води, 

А інші ловили на слові Його завжди. 

 

Дарма прохачі розбирали чужі дахи,  

На дерево дерлися митники й дітлахи. 

 

Даремно стелили під ноги Йому гілки. 

Слізьми омивали ноги Йому жінки. 

 

Дарма торгаші розбігалися від бича. 

Вдовиця приносила більше від багача. 

 

Дарма — сокровенні розмови на самоті. 

Господні глибини — незвідані і прості. 

 

Христові обійми — прихилені небеса.  

У кожному погляді — лагідність і краса. 

 

Даремно ми вірили в дивні Його дари. 

Зрікалися злого, народжувались згори. 

 

Спішили до правди, тікаючи від брехні. 

Проходили тими воротами, що тісні.

Прощали образи, не згадували боргів, 

Любили не тільки друзів, а й ворогів.

Запалену свічку носили на свічнику. 

Свій дім будували на скелі, а не піску. 

 

Шукали Небесного Царства із року в рік. 

В собі відкривали джерела небесних рік. 

 

Навчалися сіяти зерна у добрий ґрунт. 

Усюди ходили разом як добрий гурт. 

 

Ділили негоду і спеку, нічний покров. 

Христова розмова усім нам будила кров. 

 

Та наша надія, виходить, була — дарма,

Мов стежка проваллям закінчилася притьма. 

 

Дарма ми дражнили царів і святих чинів, 

Дарма викликали на себе народний гнів. 

 

Даремна — уся небезпека і боротьба, 

І ця ненаситна видовищами юрба. 

 

Даремні години виснажливої ходи, 

Даремні таємні вечері, нічні сади. 

 

Дарма пильнування і сутички уночі. 

Виходить, дарма ми з собою взяли мечі. 

 

Невже ми дарма називали Його Христом? 

Невже все і мало закінчитися хрестом? 

 

Закрилися очі, і сонце в ту ж мить зайшло. 

Дарма Він казав, що добро переможе зло… 

 

…Був ранок. Була плащаниця. Була сурма. 

Дарма ми злякались, зневірилися дарма! 

Не сьогодні

На мене полює смерть — воронá труна.
Віднині я — синій ліс, я — руда стіна,

Я — камінь на роздоріжжі важкий і тихий.
Як смерть пролітає, не рухайся і не дихай!

Смерть тягне до мене руки — бліда біда.
Між мною і домом — холодна стрімка вода,

Між мною і світлом — глибока могильна яма,
Між мною і смертю — тонка металева брама.

Смерть нагло мене огортає — німа пітьма.
Тепер я — блакитний сніг, крейдяна зима,

Я — темно-зелений мох на корі дубовій.
І що протиставити смерті, окрім любові?

І чим присягнути любові, окрім жаги?
Тоді, як життя відбувається навкруги,

Проноситься повз у небаченій круговерті,
Лишається тільки чимдуж опиратись смерті.

Бо смерть виринає з хмар, з-під крила орла!
І я вже — дорожній пил, я — густа імла,

Я — чорне болото, я — бура ведмежа вовна.
Смертельна гонитва — неспинна і невгамовна.

Я знаю, що зрештою кожного дожене...
Та тільки — не тут, не сьогодні і не мене!

Чи кине в пітьму, чи введе у сади Господні?
Ми кажемо смерті: «Візьми нас, та не сьогодні!

Сьогодні спини не наш, а ворожий плин.
Хай ворог відчує твій подих — їдкий полин,

Побачить у небі сліди твої пурпурові,
Нехай захлинеться своєю ж жагою крові!

Чатуй же на нього в траві, з-під ріллі-землі.
Спали його вщерть, поховай його у золі!

Нехай не втече, не сховається у безодні.
Колись пожалій його, смерте, та не сьогодні!»

Катехиза війни

Навкруги — тектонічні розломи часу,
Ми щораз завмираємо на межі.
Ми на відстані ділимо хліб і чашу —
У підвалі, у сховищі, в бліндажі.

Літургія прощань на порозі дому.
Євхаристія бою, де кров і плоть.
Катехизу війни, досі невідому,
Нам невпинно читає сумний Господь.

І хоча наша віра здвигає гори,
Як гірчичне зерно, пробиває твердь,
Ми охрещені в спільне холодне горе,
В незворотну щоденну Господню смерть.

Тилових панахид велелюдна тиша.
Фронтова відчайдушна єктенія.
Та лорика найревніша, найсвятіша,
Де вона промовляє його ім'я.

Замість чоток в кишені лежать патрони:
«Дай нам нашого гніву на кожен день!»
В капеланів на місці хрестів жетони
І зіяючі рани на пів грудей.

А пітьма нескінченна, пітьма бездонна,
А пітьма позбавляє їди і сну…
Колихає дитину земна Мадонна,
Загорнувши у піксельну пелену.

Виростає дитя, проступають стигми,
В сина — батькові вилиці і чоло.
А Господь все читає слова керигми,
Де нарешті любов подолає зло.