ВИДІННЯ

Щось народжується із мене

Щемом серця і жаром думки.

У дитини лице вогненне,

Тіло її — обладунки!


Хто ти — дитя моє срібночоле,

Що посивіло, ще не родившись?

Ти ж ― росло і живилося болем

Ненаписаних віршів.


Ти прорвеш пелену мовчання,

Крик твій стане воєнним кличем!

Руки приймуть тебе зранені

Чоловічі.


Тут не чекають твого приходу,

Вбити воліли б тебе в утробі.

Боже! Ти будеш розп’ята народом!

Годі! Годі...


Ні! Вже не раз ти була розп’ята!

Ти вже не вперше приходиш з неба.

Тільки до тих, хто ладні ― на страту

Ради тебе.


Ті, хто готові тобою жити,

Тихо носити тебе під серцем,

Знову за тебе поляжуть в битві ―

Вже не вперше...


Чуєш, куються для тебе цвяхи?

Бачиш, жадають твоєї крові!

Всюди по світу будують плахи,

Вони вже готові...

Може б ― не бачити і не чути...

Може б ― ніколи тебе не знати...

Тільки ж ти – доля! В тобі – спокута!

Матір твоя ― посвята.


Хто ж ти?! Коли зодягнешся тілом?

І на чолі, при вогні лампади

Я прочитаю ім’я зболіле:

Правда...