ГЕТСИМАНСЬКІ ЛАНИ

Втома стікала потом з чола,

Сльози котилися насінинами...

Невже не зародить рілля

Виборознена колінами?!

Не плугами, не ралами, ні ―

Ко – лі – на – ми!

Щоби вирости озимині ―

Там, за довгими зимами...

Падала кров рубінами на

Діаманти роси чудесної.

І дзвеніло, і йшла луна,

Як розмова земних з небесними.

Інші спали і бачили сни:

Хтось молився за їхніми спинами ―

На колінах, що в землю вросли

Коріннями!

Ну а ми? А ми? А що ж ми?

А то ж ми й проросли стеблинами!

Ми ― засіяні тими слізьми

Невинними!

Проросли гетсиманські лани,

Зародили блискучими перлами!

Під зоряним небом весни

Завмерли ми...