ЕММАНУЇЛ

Дорога — скільки витягнула жил!
Не так тілесно — в спеці і негоді —
Як ті думки... Їх вгамувати годі!
Думки — неначе жала сотень бджіл...
Думки — текли, як каламутний Ніл...
О, скільки їх змінилося відтоді...
...Хоч добрі люди стали у пригоді —
Дали нічліг для їхніх стерплих тіл.

Він витирав із ніг дорожній пил...

Вона робила постіль із соломи...
Осел вже спав, звалився від утоми...
Туман котився впадинами піль...
...Аж раптом крик розрізав ніч навпіл!
Крик муки, породільної судоми!
І крик життя — невинний, несвідомий.
І спалах, що осяяв небосхил!

Холодний блиск віддалених світил

Не міг здолати темряви нічної...
Та був вертеп, а у вертепі — двоє,
Яким лишитись разом стало сил.
Над мирним сном юдейських міст і сіл
Зійшла зоря, що стала провідною, —
Над тим вертепом, де сховались двоє,
Де третім став для них Еммануїл.

А то ж було, що вже й не стало крил,

Що він її вже думав відпустити:
Хіба отак народжуються діти?
Він знав, що ні, хоча й не старожил...
Жував солому золотавий віл,
Аж вбігли пастухи... О, Божий світе!
Від їхніх слів хотілося радіти
І йти вперед крізь полум'я горнил!

Він згадував свій сумнів, мов кукіль,

І ангела вві сні чудні глаголи...
Вона — страхи, що шпильками кололи,
І ті слова, що мовив Гавриїл...
О, материнських сліз блаженна сіль,
Як ти лікуєш всі жалі і болі!
Дитя — у яслах, наче на престолі,
Що значить: з нами Бог, Еммануїл.