Ad astra

Зірки міняють фаворитів —
Зірки небесні і земні...
Та є одна, яка в зеніті
Завжди всміхається мені!

Мій провідник. Моя оранта.
Який діоптр не візьми,
Вона — божественна константа
В рівнянні світла і пітьми.

Я рахував орбіти й кола,
Світил блукаючих хвости...
Але не бачив ще ніколи
Й ніде такої чистоти!

Небесних тіл криві маршрути —
Завжди далекі. Взагалі!
А ця зоря — от як збагнути
Її тяжіння до землі?

Її пов'язану природу
Із оним днем пророчих книг,
Із тим відділеним народом,
Що Яхве сяяв серед них.

Його вогонь спрадавна нищив
І був знаменням рятівним...
Та вже давно не сходив нижче!
То як же нам не йти за ним?

І ми йдемо до Палестини —
Я, Мельхіор і Балтазар.
Внизу — бархани і долини...
Вгорі — Гіади і Стожар...

Та найясніша — наша nova,
До неї в'ється караван.
Моя ти зоре світанкова,
Я вірний твій аль-дабаран!

Іду до тебе крізь безодню,
Лишивши східні береги...
Коли востаннє, як сьогодні,
На землю сходили боги?

Хто ж народився в ту зірницю?
Нащадок царської сім'ї?
Чому ж мені щоночі сниться
Дитя на сіні у рам'ї?