Ікони

Ще був дитям, коли побачив сон:

Заходжу до бабусиної хати —

Боги на мене дивляться з ікон,

Такі страшні, що хочеться тікати.

На їхніх лицях карбувався гнів,

Безкомпромісний осуд за провини.

Людиноненависницьких богів

Той сон лишив у пам'яті дитини.

«Бог бачить все», «Бог знає всі діла»,

«То Бог тебе карає за дурниці»...

Бабуся те казала не від зла,

Та злі боги дивилися з полиці.

Як передгрозовий зчинявся грім,

«Бог свариться» — полохала бабуся.

Забувши гру, ховаючись у дім,

Я знав одне: що я Його боюся.

Той страх в душі гніздився шуляком,

Богошукання зводив до пробачень.

Господь не посміхається з ікон,

Господь з ікон хіба що тільки плаче...

Сумні святі чекають — хто в біді,

Кого спіткала темрява нежданна.

У них, немов у дзеркалі, тоді

Людина впізнає свої страждання...

Святі з ікон чекають каяття,

Меланхолійно схиленого серця...

Хіба ж людина плаче все життя?

Хіба Господь ніколи не сміється?

Я бачив різні храми і хрести,

Амвони, лави, треби і подоби...

Та скрізь — одні насуплені святі,

Як в тому сні, дивилися з-під лоба.

Аж якось, після довгої грози,

Як на шибках іскрилися краплини,

Як припадали пилом образи,

Я стрівся з Божим образом в людині!

Я відчував, коли Він говорив,

Прості слова в прискореному пульсі.

І раптом, як одне з буденних див —

Мені Господь з людини усміхнувся!

Той усміх стрепенув моє єство,

Невтішну душу — виснажену птаху.

І я збагнув велике торжество:

Любов не знає осуду і страху!

Чи й досі ласку стримує Закон?

Господь не посміхається з ікон...