понеділок, 5 жовтня 2020 р.

Ікони



Ще був дитям, коли побачив сон:
Заходжу до бабусиної хати —
Боги на мене дивляться з ікон,
Такі страшні, що хочеться тікати.

На їхніх лицях карбувався гнів,
Безкомпромісний осуд за провини.
Людиноненависницьких богів
Той сон лишив у пам'яті дитини.

«Бог бачить все», «Бог знає всі діла»,
«То Бог тебе карає за дурниці»...
Бабуся те казала не від зла,
Та злі боги дивилися з полиці.

Як передгрозовий зчинявся грім,
«Бог свариться» — полохала бабуся.
Забувши гру, ховаючись у дім,
Я знав одне: що я Його боюся.

Той страх в душі гніздився шуляком,
Богошукання зводив до пробачень.
Господь не посміхається з ікон,
Господь з ікон хіба що тільки плаче...

Сумні святі чекають — хто в біді,
Кого спіткала темрява нежданна.
У них, немов у дзеркалі, тоді
Людина впізнає свої страждання...

Святі з ікон чекають каяття,
Меланхолійно схиленого серця...
Хіба ж людина плаче все життя?
Хіба Господь ніколи не сміється?

Я бачив різні храми і хрести,
Амвони, лави, треби і подоби...
Та скрізь — одні насуплені святі,
Як в тому сні, дивилися з-під лоба.

Аж якось, після довгої грози,
Як на шибках іскрилися краплини,
Як припадали пилом образи,
Я стрівся з Божим образом в людині!

Я відчував, коли Він говорив,
Прості слова в прискореному пульсі.
І раптом, як одне з буденних див —
Мені Господь з людини усміхнувся!

Той усміх стрепенув моє єство,
Невтішну душу — виснажену птаху.
І я збагнув велике торжество:
Любов не знає осуду і страху!

Чи й досі ласку стримує Закон?
Господь не посміхається з ікон...



2 коментарі: