ЕПІТАФІЯ БЕЗСМЕРТНІЙ ПОЕЗІЇ

Поезіє — ти зраджена, погорджена…
І де твої герої та вожді?
Немов адепти знищеного ордена,
Вони порозбігались хто куди.

Бо між поетів теж бувають зрадники,
Що продають за срібло висоту.
Тебе ж тепер привласнили загарбники,
Немов яку сірому-сироту. 

Тягали, реготали і глумилися…
Була б розвага, що їм до краси?
Погани завжди тільки і молилися —
До олтаря убогої попси.

Вони тебе примусили жебрачити,
На сцені вихилятись за гроші…
Поезіє, бодай мені не бачити
Твоєї зледенілої душі!

Душі, що непокрита, незагоєна,
Та, людоньки, беззахисна яка!
А ти ж була провидицею, воїном,
Як Жанна д’Арк, незламна і гірка…

Тоді ніякі варвари-язичники
Поткнутися не сміли на Парнас!
Тепер там скрізь — мамонині опричники,
Кульгає обезкрилений Пегас…

Бува, й не дошукаєшся сподвижників
У катакомбах вигнаних співців.
Такі часи… Якщо захочеш вижити —
Співатимеш під дудку покупців.

Я бачу цвинтар, склеп, химерні літери…
Сюди мене вели твої сліди.
І їх віки, і їх дощі не витерли.
Там предками написано: «Гряди!»

Поезіє, природою — небесна ти!
Ми надто приземлилися… Прости.
Я знаю, ти не можеш не воскреснути,
Коли є ті, що прагнуть висоти.

ГЛЮК

Це звучить так цинічно, це так невдячно:
Навіщо мене привела ти, нене,
На цю божевільну планету? Неначе
Тут мало страждання було без мене.
Я бачу шрами у тих, хто плаче,
Вони щомісяця ріжуть вени...

Невже в цих кімнатах, в оцих кварталах,
У цих провулках, на цих рекламах
Мого ще болю не вистачало,
Що ти мене народила, мамо?
Невже тобі стало свого замало?
Невже мені стане колись так само?

Власне, тут ледве навчишся ходити,
Знатимеш триповерхові мати.
Хто ми і звідки на цьому світі —
Вищі істоти, розумні примати?
У мене те саме спитають діти,
І я не знаю, що їм казати.

Може, ми роботи — з крові і плоті,
Робоча сила, вільні резерви?
Замість металу — череп і кості,
Провідники — судини і нерви.
Ми теж ржавіємо — тільки від злості,
Нашу систему підточують черви...

Наші контакти і мікросхеми —
Міжгалактичного виробництва.
Завод — за межами Сонячної системи,
Туди не добратися в разі каліцтва...
Ото тільки пишемо їм. Окремо —
Інженеру, Майстру і Керівництву.

Чекаємо — тижнями, місяцями...
Часом приходить стара поштарка
І каже: «Повернулася телеграма!»
Або: «Ви неправильно вклеїли марку!»
І якось стає так порожньо, мамо,
Душа — наче використана заварка.

Та годі, мамо... Ти думаєш, може:
Я — скептик, такий собі доктор Хаус,
І так говорити мені не гоже?
Я зовсім не Йов і далеко не Фауст!
Тільки й того (прости мене Боже),
Що не замовчую біль і хаос...

Напевно, я — хворий, і це минеться.
Я скоро знову стану слухняним,
Наївним хлопчиком з чистим серцем:
«Дякую, пане! Даруйте, пане!»
Та віра гасне, надія на денці,
В любові — з життям не сумісні рани...

Мене покажуть спеціалістам,
Перевстановлять піратський віндовс.
Певно, це збій на системному диску,
Давно не оновлював антивірус...
Глюк на рівні думок і змісту,
Між тим, що знаєш, і тим, у що віриш.

Оновлюйте, тільки одне прохання:
Не форматуйте лобної долі,
У мене там радісні поривання...
Решту — не згадувати б ніколи.
Я — робот із функцією страждання
На симуляції доброї волі.

Я скоро стану такий, як інші,
Типу: «Осанна!» і «Алілуя!»
А поки пишу єретичні вірші...
Мамо, ти плачеш? Не треба, чуєш!
Це просто глюк і нічого більше!
Мене полагодять, відремонтують...

Ми будемо в небі без зла й розпуки
Грати на арфах чи барабанах...
А світ — це сон, це системні глюки,
Все це закінчиться, перестане.
На клавіатурі — пробиті руки,
Адмін усміхається до екрана...

ТЮРМА

Як народишся з Божого лона —
Очманілим таким, червоним,
Мов збудили тебе зі сну, —
Бог на тебе подує, витре
Гарячим пустельним вітром,
Загорне у пелену.

От і кліпай тепер, прицмокуй,
Озирайся на різні боки...
Ця планета — твоя тюрма.
Ти ув’язнений тут довічно,
Вирок винесений публічно,
І дороги назад нема.

Правда, часом святі і чисті
Удостоюються амністій —
Достроково виходять з гри.
Тут — аварія, там — цунамі...
Тільки витягнуті не нами,
Всі ті виграшні номери.

Дехто зважується на втечу,
Роздобуде потрібні речі —
Хоч би мило та мотузок.
Все потрібно робити швидко,
Доганяють їх дуже рідко,
Пропустивши електрошок.

Правда, там, за стіною смерті,
Кажуть, ангели-спецагенти
Нелегалів хапають враз.
І, пліткують, що там ще гірше,
Все — як тут, лиш тортури інші
І помножені в сотні раз.

Тож звикай до цієї плоті,
Відтепер ти — земна істота,
Проти вічності це — ніщо.
Дух твій має могутні крила,
Та обмежений тлінним тілом.
От і думай тепер: за що?

Розбирайся між за і проти,
Просинайся і згадуй хто ти,
В чому сенс і усе таке...
Світ — театр, самота — куліси.
Вибираючи компроміси,
Зрозумієш: життя гірке...

Жити можна... Хоч трохи тісно:
Ти не можеш без хліба, кисню,
Терпиш спеку, мороз і спазм.
Тут єдине, що є безплатне —
Душне тіло однокімнатне,
Платиш тільки за світло й газ...

Будь слухняним, шануй закони,
Не порушуй чужої зони.
Літ ще може із п’ятдесят —
І розправиш зів’ялі крила!
Не охляла би тільки сила
Від століття тюремних ґрат…

Щодо сенсу — шукати годі...
Сенс буває лише в свободі!

НАПОЛЕОНИ

Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.
Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»

Іноді мені здається, від цього ґвалту,
Від цього крику, від цього дзвону
Я скоро стану Наполеоном,
А Ельбою буде біла палата.

І буду писати, опершись на ґрати,
«Записки...» бо другий том вже на часі...
На всі запитання корчитиму гримаси —
Слова вже давно тут гроша не варті…

А, може, якоїсь прекрасної днини —
Рвану на Париж! Де наша не пропадала?
Хай тоді начуваються генерали,
Мене вже тоді гарматами не зупиниш!

І вдарять громи і дзвони на Нотр-Дамі,
На вулиці вийдуть такі ж, як і я, бонапарти,
Бастіліє, ти побачиш, чого ми варті
Коли захвилюються натовпами майдани!

А поки — в палаті... Придумую нові закони,
Виписую нові укази, опершись на ґрати.
Нас нікому не зрозуміти і не здолати —
Ми навіть коли «самашедші», то — наполеони!