Поезіє — ти зраджена, погорджена…
І де твої герої та вожді?
Немов адепти знищеного ордена,
Вони порозбігались хто куди.
Бо між поетів теж бувають зрадники,
Що продають за срібло висоту.
Тебе ж тепер привласнили загарбники,
Немов яку сірому-сироту.
Тягали, реготали і глумилися…
Була б розвага, що їм до краси?
Погани завжди тільки і молилися —
До олтаря убогої попси.
Вони тебе примусили жебрачити,
На сцені вихилятись за гроші…
Поезіє, бодай мені не бачити
Твоєї зледенілої душі!
Душі, що непокрита, незагоєна,
Та, людоньки, беззахисна яка!
А ти ж була провидицею, воїном,
Як Жанна д’Арк, незламна і гірка…
Тоді ніякі варвари-язичники
Поткнутися не сміли на Парнас!
Тепер там скрізь — мамонині опричники,
Кульгає обезкрилений Пегас…
Бува, й не дошукаєшся сподвижників
У катакомбах вигнаних співців.
Такі часи… Якщо захочеш вижити —
Співатимеш під дудку покупців.
Я бачу цвинтар, склеп, химерні літери…
Сюди мене вели твої сліди.
І їх віки, і їх дощі не витерли.
Там предками написано: «Гряди!»
Поезіє, природою — небесна ти!
Ми надто приземлилися… Прости.
Я знаю, ти не можеш не воскреснути,
Коли є ті, що прагнуть висоти.
Немає коментарів:
Дописати коментар