МАЙДАНчик

графіка Юрія Журавля

У вузьких провулках біля храму —
Діти з дерев’яними щитами.
Граються, напевно, у майдан.
Я згадав: це ж ми колись так само
Власними пишалися синцями,
А сьогодні — гинемо від ран…

Гинемо, не розібравши суті,
Зраджені, залишені, забуті,
Мов ікси, помножені на нуль.
В наших грудях б’ються згустки люті,
Наші стріли змочені в отруті —
І тому смертельніші від куль.

Ми уже не зможемо, як діти,
Із землі підняти всіх «убитих»
І помчати разом на футбол.
Траурні слова розвіє вітер
Чорним пилом непотрібних літер
Над труною з вишитим гербом.

Всі ми люди жадібної вдачі —
Кров гаряча, ненависть звіряча,
Смерть хробача. А душа пуста…
Діти грають в ігри недитячі,
Сива матір на могилі плаче,
Віє смертю цвинтарна плита.

Кров в журналі, вбивство на екрані,
Поки що гвинтівки дерев’яні,
Поки — тільки ґулі і синці.
Може, цей майданчик завтра стане
Ще одним розстріляним майданом
З пам’ятними списками вкінці?

Звечоріло. Стих дитячий гомін,
На майданчик впав прощальний промінь —
Як останній шанс на каяття.
Може, совість, вирвавшись із коми,
Ще осяє вицвілу свідомість
Вічною священністю життя!