Мені некомфортно тут, душно, тісно, Репається кора, випадає стружка. Суглоби скриплять, як іржаві дверні завіси. Голова, ніби бочка, злетіла остання дужка. Я виріс із цього черепа, чи не можна На кілька розмірів більшого, тату Карле? Думки мої скаламучені, чи не кожну Доводиться переціджувати через марлю. Можна б і жити, якби не оті карабаси, Не ті дуремари, базіліо і аліси. Життя — то театр, потратиш немало часу, Аж поки із зали виб’єшся за куліси. Життя — то болото. Не кожному стане сили Дістати з самого дна заповітний ключик. П’єро — у психушці, Мальвіна — торгує тілом, Артемон — поліцейський прихвостень і лазутчик. Життя — то не казка. То ігри на виживання. У них не буває ні правил, ні хепіендів. Ми — просто ляльки, наші голови — дерев’яні, Хоча дерев’яноголовість сьогодні в тренді... Наліплять на тебе лейби і етикетки, З часом і сам повіриш, що ти — поліно. Із мене тесали слухняну маріонетку, А вийшло якесь безсовісне буратіно!
Ти щоранку ідеш з пересохлих усть Чингачгуком, останнім із могікан. Не звернувши уваги на чин і сан, Дістаєш ворогів томагавком вуст. Хтось врятується втечею, а комусь Знімеш скальпи з ідей і переконань. Ти ідеш з таким виглядом на лиці, Мов весь світ тобі винен по п'ятаку. Наче гангстер в новенькому піджаку Із блискучим пістолем в одній руці, Що кричить: «Діставайте-но гаманці», Вказівного тримаючи на гачку. Ти ідеш відбирати в сліпих ножі, У глухих — барабани, у злих — думки, У зневірених — відчай, і навпаки: У наївних — поношені міражі. Кажеш сильному: стій, слабаку: біжи. Найчастіше трапляються слабаки... Щоб не множилась ненависть і біда, Ти спиняєш недоумків і катюг. Ти — вогонь революцій і осоруг, Ти — цілюща оновлююча вода. Чиста сила, гаряча і молода, Що завжди розриває порочний круг. Ти — Печорін, Невидимець, Робін Гуд. Добрий геній, повстанець і мізантроп. Боротьба — панацея від всіх хвороб, Тож пора починати свій звичний труд: Добувати з банальних словесних руд Заримоване срібло високих проб. І коли ти виходиш на старті дня У заметені пилом пустелі міст, Зустрічаючи регіт, виття і свист, Відчуваючи сморід самого дна, Тільки правда з тобою, вона одна — Твій незримий небесний артилерист. А буває, від гурту нудних облич Мимоволі відділиться одинак. Він до тебе всміхнеться і зробить знак, Він — такий же, як ти — невимовний клич. Він тебе упізнає по блиску віч І по тисячі інших дрібних ознак. Не дивуйся, повстанця в тобі видає Не щетина, не рвана футболка з Че, І не витатуйоване вщерть плече, Не обвітрені щоки, немов з пап'є, А примружене око оте твоє, Що гарячими істинами пече!
